Мене запитували про історію Руської Православної Церкви, Української Православної Церкви, Київську та Московську Митрополії. У зв'язку з новою порцією брехні, яку продовжує виливати на нашу Українську Православну Церкву вінницький "33 канал", вирішив відповісти публічно. Мені жалко людей, яким пропагандисти задурманюють голову і люди, не маючи віри та не знаючи історії, починають сумніватися і в Богові, і в Його Церкві.

Переповім історію нашої Церкви, щоб люди краще розуміли те, що відбувається:

 Русь - це землі, які находились під владою руських князів, тобто Рюріковичів. Хрещення розпочалось з Херсонесу, потім Київ та інші міста, але Київ виділяється, як столичне місто, тому в ньому і знаходилась кафедра Київського Митрополита, як Керівника Руської Православної Церкви. Однак, Київ був зруйнований Батиєм в 1240 році і з цього року зникає назавжди Київське князівство та на кілька сот років Київ, як велике місто, тому Київський Митрополит вимушений був перебратись спочатку в м. Володимир, а згодом і в Москву(1325 р.). Все це відбувалось з відома та благословіння Константинополя, але, перебуваючи в Москві, Митрополит продовжував носити титул Київського та був Керівником РПЦ для всієї Русі, хоч і частина Русі підпала під владу католицької верхівки Литви та Польщі. В 1439 року Константинопольський Патріархат перейшов в Католицизм та ним присланий в Москву Київський Митрополит Ісидор, почав поминати Папу Римського, тому він був ув'язнений, але втік в Рим, де став кардиналом Католицької Церкви. Зачекавши, Руська Православна Церква, у відповідності до канонів, розриває стосунки з Патріархом-єретиком та Соборно, духовенством РПЦ і незалежно від Константинополя, обирає в 1448 р. Митрополита Іону, теж з титулом Київського , тому ця дата і є роком початку автокефалії РПЦ. Константинополь покається у віровідступності в 1451 р., але вже в 1453 р. турки захоплять Константинополь. Оскільки в Османській імперії Константинопольського Патріарха зроблять державним чиновником в якості Правителя над всіма підкореними православними народами, тому це стане іще одним фактором, чому Велика Русь, як вільна Держава, більше не буде приймати ставлеників Константинополя. Статус незалежності(автокефалії) РПЦ було прийнято всім Православним світом і Константинополем в тому числі, який визнавав свою вину, тому ніякого розколу в православному світі не було та ніхто не розривав стосунки з РПЦ, а значить, повідомлення про 150 років не визнання автокефалії РПЦ – є фейком. В 1458 р. на прохання польського короля, за вказівкою Папи Римського, Константинопольський Патріарх-уніат, який жив в Римі, видає указ про розрив єдиної РПЦ на дві нові Митрополії: Московську, для Великої Русі(9-12 єпархій) та Київську, для Малої Русі(5-7 єпархій), тобто, для руських земель, які знаходились під владою католицьких Литви та Польщі, доречі, від цих грецьких назв і пішло "великороси", та "малороси". Першим митрополитом для новоствореної Київської Митрополії був учень Ісидора і теж уніат, Григорій болгарин, який ніколи не буде в Києві, а згодом покається в належності до унії і повернеться в Грецію. Тому то, Київська Митрополія включала тільки землі Правобережної України з конкретним переліком Єпархій і це була новостворена Митрополія, а прямий ланцюжок Київських Митрополитів з днів Хрещення Русі в особі Іова, в 1589 р. руками Константинопольського Патріарха буде возведений в Патріарше достоїнство, а вже Собор всіх Православних Патріархів в 1593 р. затвердить статус Московського Патріарха, а РПЦ наділить 5 місцем в диптиху Православних Церков.

Возз'єднання Київської Митрополії та РПЦ в 1686 р.- це відновлення первісної єдності РПЦ, якою Вона виникла в момент Хрещення Русі і це є основне, а не дари, які дані були Константинопольському Патріарху Діонісію, які і не були великими, а були дипломатичною практикою того часу, крім цього, це була звичайна практика підтримки Константинопольської, Ієрусалимської, Антиохійської Церков в період їх занепаду.

Ніяких канонічних прав Константинопольський Патріархат на території Української Православної Церкви не має, да і Київська Митрополія 1686 року займала всього-на-всього 1/3 або 1/4 теперішньої УПЦ, навіть Вінничина в той період була Туреччиною, тому нерозумно повертатись в 350-ти річну минулу дійсність.