(оповідання)

Христос Воскрес! Воістину Воскрес! Ганна бігла з церкви, немов летіла на крилах. Її охоплювало почуття невимовної радості. Тепле весняне повітря огортало жінку, а церковний передзвін надавав душі небесного піднесення. Ще ніколи Великдень не видавався їй таким благословенним. Вона цілий рік просила Бога, щоб повернув їй з війни живого сина. Пояснювала Господу, що він ще такий молодий, щоб помирати, що має дівчину, з якою збираються одружитися. Зі сльозами на очах благала Милосердного, щоб зглянувся на неї і, по молитві матері, Господь створив диво. Ганна вже минула перехрестя, один будинок, інший, вже знайомі ворота, під’їзд, коридор, другий поверх, третій, ось, нарешті – хірургічне відділення: стіни, стіни, стіни…

Жінка зупинилася біля дверей палати, перевела подих, поправила у кошику свячене. Готувала з любов’ю, бо ж для рідного, для сина. З любов’ю і невимовною вдячністю Богу й освячувала. Свято яке, яка радість – Христос воскрес! Раптом невимовний біль гострим ножем розкраяв материнське серце, навернулася непрохана сльоза. Ганна промовила молитву, відігнала гнітючі думки і переступила поріг палати:

– Христос Воскрес! Синку! – намагалася бути бадьорою і веселою. У відповідь – тиша.

Юнак лежав на ліжку і міцно стискав руками краї простирадла. Він дивився на стіну, мовчав, зціпивши зуби. Ганна підійшла ближче і притихла.

– Орися приходила, – крізь силу промовив Остап. У Ганни покотилася сльоза.

– Я її прогнав, мамо, – продовжував син хриплим голосом. Тіло його було напруженим, хлопець весь час стримував себе у шаленому приступі гніву. Ганна виклала гостинці на тумбочку, на якій вже красувалися блискучі апельсини, що їх принесла Орися, і відчувала як несамовито калатає її серце, і перехоплює подих. Похитавши головою, несміливо запитала:

– Навіщо ти з нею так?

– Як? Як? – закричав Остап.

– Жорстоко? А жити з безногим калікою не жорстоко? – Остап з усієї сили жбурнув на підлогу все, що було на тумбочці і по підлозі покотилися апельсини, а Ганні здалося, що то покотилися у вічність її нездійснені мрії про синьоокого онучка.

– Вона кохає тебе, – промовила мати.

– Яке кохання, мамо? Про що ти говориш? Її почуття – це звичайна жалість до мене. – Перевівши подих, Остап продовжив. – Я не можу бачити в її очах жалість до мене. Я чоловік, хоч і без ніг, але ж чоловік. Вона молода, вродлива, знайде здорового, сильного, що зможе її захистити. Який з мене захисник? Моє життя померло там, в окопі… – Тоді ледь чутно попросив, – іди, мамо, іди, залиш мене, так буде краще.

Вже на лікарняному подвір’ї дала Ганна волю сльозам. Сама не знала як опинилася в храмі. Там, стоячи на колінах перед іконою, просила Бога, щоб не залишав її синочка. Вийшла на подвір’я, сіла на лавочці, заплакала. До неї підійшов отець Павло.

– Поговоріть із сином, отче, – звернулася Ганна до священика. – Важко йому, ще не отямився після операції, всіх проганяє. Боюся я за нього. Благаю, поговоріть, – плачучи просила мати.

Сивочолий хірург називав воїнів синами, коли оглядав, підбадьорював, обіцяв швидке одужання:

– Ну, що, Остапе, готуйся до реабілітації. Сьогодні привезли твої протези. Будеш мати нові ноги, закордонні, – попробував розвеселити юнака лікар.

– Не потрібні мені протези, віддайте мені мої ноги, – прошипів Остап, стискаючи кулаки від люті. – Для чого ви їх відрізали? Вони б зажили! Я знаю, зажили б! Для чого ховаєте мене по кусках? – закричав хлопець і на підлогу полетіли чашка, тарілка, ліки.

А потім був сон. Ні не провалля, а життя у вісні, яке так мучило парубка наяву. Він ішов берегом Дніпра, тримаючи за руку Орисю. Сонячне проміння осявало її чудову посмішку, блакитна сукня тріпотіла на вітрові, немов вітрила, а з-під легенької хустинки вибивалося пасмо неслухняного волосся.

Орися сміялася, коли бачила, як веселяться на березі маленькі дітки, а Остап вже давно мріяв про власних. Раптом юнак підхоплює Орисю на руки і вони забуваються в шаленому оберті. Обоє щасливі, закохані, а світ нехай почекає! Страшний вибух надриває серце воїна, потім другий, третій, Орися зникає в чорному диму, Остап простягнувши руки, намагається її втримати… Юнак зривається від сну із несамовитим криком… Гупнули двері, сховавши за собою постать у чорному.

– Хто це був? – запитав Остап медичну сестру, що прийшла ставити йому крапельницю.

– Священик, – промовила злякана його криком літня жінка. – До тебе приходив, але побачив, що ти спиш, пішов. Ось тут на тумбочці для тебе залишив…

Спересердя Остап схопив згорток і хотів відкинути подалі, але якась невимовна сила зупинила його руку. Вперше за останні місяці юнак звернув увагу на принесений йому пакунок. Він розгорнув обгортку – на гарно оздобленій палітурці красувався напис «Євангеліє». Остап відкрив книжку і серце йому обпекли страшні слова: «А люди, які ув’язнили Іісуса, знущалися з Нього та били. І закривши Його, вони били Його по обличчі і питали Його, приговорюючи: Пророкуй, хто то вдарив Тебе? І багато інших богозневаг говорили про Нього вони» (Лук. 22; 63-65). Читати було важко, але якась неймовірна сила зміцнювала Остапа. Він на мить відірвався і знову опустив очі до написаного: «А Пилат скликав первосвящеників, і старшин і народ, і промовив до них: Привели ви мені Чоловіка Цього, як того, що бунтує народ. А ось я перед вами розвідав, і не знаходжу в Людині Оцій ані однієї провини такої, про що ви оскаржуєте» (Лук. 23; 13, 14.) «А народ став кричати й казати: Візьми Цього, – відпусти ж нам Варавву! А той за повстання одне, яке сталося в місті, і за вбивство посаджений був до в’язниці. І знову сказав їм Пилат, хотячи відпустити Іісуса. Та кричали вони й говорили: Розіпни, розіпни Його! І Пилат присудив, щоб було, як просили вони: відпустив їм Варавву, посадженого за повстання та вбивство у в’язницю, за якого просили вони, а Іісуса віддав їхній волі…» ( Лук. 23; 18-21, 24-25.)

– Яка жорстока несправедливість, – промайнула в юнака думка. Серце стиснулося від жалю і вперше за багато днів Остап зітхнув. Він подивився із тугою на ліжко, де мали бути його ноги, медсестра поставила два, згорнуті валиком, простирадла і накрила їх ковдрою. Вона вірила, що це допоможе пораненому пережити душевний біль. Раптом Остап зрозумів, що всі навкруги: лікарі, медсестри, священик, мама, Орися, друзі і побратими прагнуть йому добра, намагаються полегшити його стан. Його осінила думка, що сам Господь прийшов до нього в палату, бо прагне спасіння його грішної душі, а він, молодий воїн, турботливий син, судить сам себе, карає на смерть і ховає заживо. Вперше очі Остапа стали вологими, він з жагою продовжив читати, ніби потопаючий, хапався за останню соломинку. «А коли прибули на те місце, що звуть Череповищем , розп’яли тут його та злочинників, – одного праворуч, а одного ліворуч. Іісус же промовив: Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!... А як його одіж ділили, то кидали жереба. А люди стояли і дивились… Насміхалися з ними і старійшини, говорячи: Він інших спасав, – нехай Сам Себе визволить, коли він Христос, Божий Обранець! Вояки глузували з Нього: приступаючи оцет Йому подавали, і казали: Коли Цар Ти Юдейський, – спаси Себе Сам!» (Лук. 23; 33-37)

Остап не плакав – він ридав, і з тими щирими слізьми із його душі витікали і гнів і злоба, і образи і біль, і почуття несправедливості. Ніхто не смів зайти до палати, ніхто не посмів порушити розмову Остапа з Господом. «Наближалася шоста година, і темрява стала по цілій землі аж до години дев’ятої… І сонце затьмарилось і в храмі завіса роздерлась на двоє… І, скрикнувши голосом гучним, промовив Іісус: Отче, у руки Твої віддаю Свого духа! І це прорікши, він духа віддав…» (Лук. 23; 44-46).

«А дня першого в тижні прийшли вони (жони-мироносиці) рано-вранці до гробу, несучи налаштовані пахощі, та й застали, що камінь від гробу відвалений був. А ввійшовши, вони не знайшли тіла Господа Іісуса.» (Лук. 24; 1-3)

– Чому? – рвалося в Остапа на шматки серце. – Для чого потрібна була така страшна жертва? Невже не можна було спасти людство, зберігши Господа на землі?

«І сказав він до них: Так написано є, і так потрібно було постраждати Христові, і воскреснути з мертвих дня третього, і щоб у ймення Його проповідувалося покаяння і прощення гріхів між народів усіх, від Єрусалиму почавши.» (Лук.24; 46-47)

Остап простив свою кривду і сам прагнув прощення, бо зрозумів, що рідним боліло не менше.

Орися стояла біля ліжка із малесеньким букетом перших весняних фіалок.

– Не проганяй мене, – тихо попросила дівчина. – Я однаково від тебе нікуди не піду.

– Буде важко, – сумно відказав Остап.

– Я стерплю, – пообіцяла Орися.

– Господь допоможе, – промовила Ганна, що, притихнувши, стояла біля дверей.

Остап узяв у дівчини тендітні квіти, і на їхні блакитні голівки покотилася сльоза.

– Простіть мені, мої рідні.

– Бог простить.

Потягнулися години, дні, місяці реабілітації. За цей час було все. Були перші болючі кроки на «нових ногах»: йому здавалося, що то були не «ноги», а ножі, які прорізували усе єство воїна. Були нервові зриви у Остапа, сльози відчаю у Орисі, коли він вкотре відкидав у сторону протези. А коли юнак чув, як молилася перед іконою мама – просив принести йому їх назад. Остап вчився ходити і терпів, терпів, бо завжди пам’ятав, які пекельні муки витримав розіп’ятий Іісус Христос, і не заради себе, а заради спасіння усього людства. Остап читав Біблію, він не міг більше жити без молитви, бо черпав від неї неабияку силу до життя, відчував, що Господь опікується ним, відчував, що любить його. А потім були таїнства: Сповідь, Причастя, Вінчання з Орисею. Ганна стала помічати як змінюється її син: яснішає його погляд, світлішає вираз обличчя, якимось теплом засяяли у сина очі.

За рік Великодні дзвони сповістили про Воскресіння Господа Нашого Іісуса Христа. Коли Остап із мамою та Орисею вийшли з храму, мало хто помічав, що молодий чоловік іде на протезах. Він ішов упевнено, ступав рівно, поводився спокійно, обличчя його було радісним, він тримав за руку Орисю. Остап підійшов до матері.

– Мамо, я хочу тобі щось сказати – ти скоро станеш бабусею.

У Ганни від радості перехопило подих.

– Але я тобі тоді у лікарні не сказав найголовнішого у моєму житті. – Христос Воістину Воскрес, мамо!

Духовно-просвітницький центр «Держава»