ЗАПОВІТ ПРЕПОДОБНОГО ОТЦЯ НАШОГО ФЕОДОСІЯ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОГО

Основоположника монашества в Київській Русі, одного з найбільших святих нашої землі, написане в ХІ - му ст.  Великому Київському князю Ізяславу, як голові православної Київської держави, а в його особі і всьому нашому народу.

« Господи, благослови! Я – Феодосій, бідний раб Пресвятої Тройці, Отця, і Сина, і Святого Духа – в чистій і праведній вірі народжений і вихований в доброму навчанні православними батьком і матір’ю.

До віри латинської (католицької) не приєднуйтесь, звичаїв їх не дотримуйтесь, від причастя їх тікайте і всякого навчання їх уникайте і традиціями їхніми гидуйте.

Бережись, дитино, кривовірів і всіх розмов їх, бо і наша земля наповнилась ними. Якщо хто і спасе свою душу, то тільки живучи в Православній Вірі, бо немає іншої віри, кращої, аніж наша чиста і свята Віра Православна.

Проживаючи в цій вірі, не тільки визволишся від гріхів і вічної муки, але і станеш спільником вічного життя і без кінця будеш радуватись зі святими. А проживаючі в іншій вірі: в католицькій, чи мусульманській, чи вірменській – не побачать життя вічного.

Не належить також, дитино, хвалити чужу віру. Хто хвалить чужу віру, все одно, що свою хулить. Якщо хтось почне хвалити і свою і чужу, то він двоєвір, близький до єресі. Ти ж, дитино, пильнуй себе від таких, і свою віру безперестанно хвали. Не братайся з ними, але тікай від них і подвизайся в своїй вірі добрими ділами.

Твори милостиню не своїм тільки по вірі, але й чужовірним.  Якщо побачиш нагого, чи голодного, чи в біду попавшого – чи то буде жид, чи турок, чи латинянин – до всякого будь милосердним, визволи його від біди, як можеш, і не позбавлений будеш нагороди в Бога, бо Сам Бог в нинішньому віці виливає милості свої не на християн тільки, але й на невірних. Про язичників та іновірців Бог в цьому віці піклується, але в майбутньому вони будуть відчужені від вічних благ. Ми ж живущі в Православній Вірі, і тут получаємо всі блага від Бога, і в майбутньому спасе нас Господь наш Ісус Христос. Дитино, якщо тобі треба буде навіть померти за святу свою віру, з відвагою іди на смерть. Так і святі помирали за віру, а нині живуть у Христі. Ти ж, дитино, якщо побачиш іновірних, що спорять з вірними і хочуть облесливістю відвести їх від правої віри, - поможи православним. Цим як би вівцю визволиш з пащі лева. А якщо змовчиш і залишиш їх без допомоги, то це все рівно, як би ти забрав викуплену душу в Христа і продав її сатані.

Якщо скаже тобі противник: «Ваша віра і наша віра від Бога», то ти, дитино, скажи так: «Кривовіре! Чи ти і Бога вважаєш двоєвірним! Чи не чуєш ти, розбещений від злої віри, як говорить писання: «Один Бог, одна віра, одне хрещення» (Ефес. 4, 5). Чи не чуєш апостола Павла, що каже: «Та коли б навіть ми, або ангел з  неба став благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде проклятий» (Гал. 1,8).

Ви ж католики, відкинувши проповідання апостольське і Святих Отців, прийняли неправдиву і зіпсовану віру, повну погибелі. Тому відкинуті ви нами. Тому не належить нам з вами служити і до Божественних Тайн разом приступати, ні вам до наших, ні нам до ваших, тому, що ви мертві і мертву жертву приносите, а ми живому Богові – чисту, непорочну, щоб життя вічне наслідувати.

Бо так було написано: «Віддається кожному по ділах його» в Христі Ісусу, Господі нашому. Йому ж слава. Амінь».

Матеріал взято з сайту "Шепетівська Епархія"

БЛАЖЕННІ МИРОТВОРЦІ

Сьогодні, напевно, навряд чи знайдеться людина, яка була би обабіч від складної геополітичної ситуації в Україні.

Там йде громадянська війна, яка, як мені здається, на сто відсотків спровокована зовнішніми силами. Оцінювати зараз хто правий, хто винен, вже пізно, чи ще рано, бо ж гинуть люди, руйнуються сім'ї, калічаться долі, і гоїтися ці рани будуть дуже довго, не одне покоління.

Зараз важливо зрозуміти, як запобігти подальшому кровопролиттю і перейти до мирного врегулювання конфлікту, хоча запущені вже такі сили, які майже неможливо зупинити, потрібне надприродне втручання згори.

Це війна на 90% інформаційна, як і решта конфліктів, що відбуваються зараз на нашій планеті. І в цьому інформаційному потоці беруть участь і мають вплив навіть ті, хто жодного відношення не має ні до однієї з ворогуючих сторін чи до прилеглих до них територій.

Найсумніше бачити священиків, служителів, пасторів, дияконів, і просто прихожан різних деномінацій і віровчень, які позиціонують себе як християни, але беруть участь в цьому. Це ті, хто, перш за все, повинні пам'ятати про любов і милосердя. Ті, кому відома, і вони покликані її виконувати, одна з найголовніших заповідей християнського вчення - «блаженні миротворці».

Соціальні мережі рясніють постами націоналістичного характеру, провокаційними публікаціями, закликами до расизму, націоналізму, фашизму, і на превеликий жаль ці публікації часто можна бачити на стінах віруючих. ЗМІ переповнені висловлюваннями різних авторитетних служителів, які явно займають одну сторону або іншу.

Але хотілося б нагадати, що саме Церква покликана бути сполучною ланкою між, як окремо взятою душею, так і державою в цілому, і небом, яке сьогодні наповнене скорботою і плачем про загиблих, осиротілих, покалічених. І не важливо, до якої деномінації ми належимо - всі ми віримо в Єдиного Бога Ісуса Христа і сповідуємо одне хрещення.

У Священному Писанні - Біблії Церква названа Тілом Христовим, членами якого ми є. І якщо страждає один член, разом з ним страждає і все Тіло. В Україні з однієї й іншої сторони, теж є наші брати і сестри по вірі, і ті, хто ще стануть частиною нашої християнської родини. Вони теж зараз знаходяться під обстрілом, змушені залишати будинки, втрачають дорогих і близьких людей і отримують душевні і духовні травми, які довго не заживуть і приноситимуть печаль і пригнічення. Як з одного, так і з іншого боку, є люди, які не займають позицію жодної зі сторін, але змушені брати в руки зброю просто з міркувань самозбереження і захисту власного дому і сім'ї.

Я не говорю про різного роду найманців і відморозків - це окремий вид людства, з якими доводиться нам співіснувати і таке наше життя. Але віруючі, служителі, вам наказано молитися за мир, вам дана заповідь любити ближнього, вам сказано: «Яким судом судите, таким і ви судимі будете». Немає в Біблії переліку народів, які треба любити, а які ненавидіти. Саме ви покликані до співчуття і милосердя.

Якщо ми не можемо фізично допомагати постраждалим, то ми можемо брати участь духовно - постом і молитвою. Я розумію, що на державному рівні в політичних дебатах ці дії не мають юридичної підстави, тому не можуть розглядатися законодавчо. Але для цього існує Закон Божий. Його священні заповіді, які Він дав нам по Своїй великій любові, і, до речі, він же і лежить в основі майже кожної конституції, елементарної етики і психології відносин.

А якщо завтра Бог покличе вас на служіння серед цих народів, які сьогодні ви позиціонуєте як ворогів? Як ви будете дивитися в очі тим людям, які читали ваші публікації і заражалися ненавистю і націоналізмом? Як ви зможете їм говорити про любов Божу і про світ?

Повторюся - це на 90% війна інформаційна. Якщо правителі світу цього і ті, кому вигідно протистояння народів використовують сьогодні маніпулятивні технології управління національною свідомістю за допомогою ЗМІ, то ми як представники Царства Божого, Царства Любові і Милості, повинні мати хоча б імунітет до цих технологій, та взагалі робити все можливе для того, щоб мир восторжествував. Апостол Павло написав: «Наша боротьба не проти крові і плоті, але проти духів злоби піднебесної».

Я закликаю всіх віруючих незалежно від деномінаційної приналежності припинити публікації в мережі, що мають провокаційний характер, які сіють міжнаціональну ворожнечу і суперечать принципам християнського вчення. Ми покликані до миру, і бути миротворцями.

Дмитро Мєщихін, євангельський священнослужитель

Матеріал взято з сайту "Християнський оглядач"

СВТ.ТИХОН ЗАДОНСЬКИЙ: БАГАТО ПОСТЯТЬ ТІЛОМ, А НЕ ПОСТЯТЬ ДУШЕЮ

Як бачимо, є піст тілесний, і є піст душевний. Тілесний піст, коли живіт поститься від їжі й пиття. Душевний піст, коли душа стримується від злих помислів, діл і слів.

Хороший постник той, хто стримує себе від блуду, перелюбу, і всякої нечистоти.

Хороший постник той, хто стримує себе від гніву, ярості, злоби і помсти.

Хороший постник той, хто наклав на язик свій стримання і утримує його від пустослів'я, лихослів'я, безумства, наклепу, осуду, підлещення, брехні і всякого лихослів'я.

Хороший постник той, хто руки свої утримує від крадіжки, розкрадання, пограбування, і своє серце - від бажання чужих речей. Словом, добрий постник той, хто від усякого віддаляється зла.

Бачиш, християнине, піст душевний. Корисний нам піст тілесний, так як служить до умертвіння наших пристрастей. Але піст душевний потрібен неодмінно, тому що і тілесний піст без нього ніщо.

Багато постять тілом, але не постять душею.

Багато постять від їжі і пиття, але не постять від злих помислів, діл і слів, і яка від того користь?

Багато постять через день, два і більше, але від гніву, злопам'ятства і помсти поститися не хочуть.

Багато утримуються від вина, м'яса, риби, але язиком своїм людей, подібних до себе, кусають - і яка ж їм від того користь? Деякі часто не торкаються руками їжі, але простягають їх на хабарництво, розкрадання, грабіж чужого добра - і яка ж їм від того користь?

Щирий і прямий піст - це утримання від усякого зла. Якщо хочеш, християнине, щоб тобі піст був корисний, то, постячись тілесно, постуй і душевно, і постуй завжди. Як накладаєш піст на черево своє, так наклади його на злі думки і свої примхи.

Нехай поститься розум твій від суєтних помислів.

Нехай поститься пам'ять від злопам'ятства.

Нехай поститься воля твоя від злого бажання.

Нехай постяться очі твої від поганого бачення: «відверни очі твої, щоб не бачити суєти» (Пс. 118:37).

Нехай постяться вуха твої від поганих пісень і нашіптувань наклепницьких.

Нехай поститься язик твій від наклепу, осуду, блюзнірства, неправди, лестощів, лихослів'я, і всякого пустого та гнилого слова.

Нехай постяться руки твої від биття і розкрадання чужого добра.

Нехай постяться ноги твої від ходіння на зле діло. Ухилися від зла і сотвори благо (Пс 33:15; 1 Петра 3:11).

Ось християнський піст, якого Бог від нас вимагає. Покайся, і, утримуючись від всякого злого слова, діла і думки, вчися всякої чесноти, і будеш завжди перед Богом постити.

Тож на сварку та заколот постите ви, та щоб кулаком бити нахабно… Тепер ви не постите так, щоб ваш голос почутий був на височині!

Хіба ж оце піст, що Я вибрав його, той день, коли морить людина душу свою, свою голову гне, як та очеретина, і стелить верету та попіл? Чи ж оце називаєш ти постом та днем уподоби для Господа?

Чи ж ось це не той піст, що Я вибрав його: розв'язати кайдани безбожности, пута ярма розв'язати й пустити на волю утиснених, і всяке ярмо розірвати?

Чи ж не це, щоб вламати голодному хліба свого, а вбогих бурлаків до дому впровадити? Що як побачиш нагого, щоб вкрити його, і не сховатися від свого рідного?

Засяє тоді, мов досвітня зоря, твоє світло, і хутко шкірою рана твоя заросте, і твоя справедливість ходитиме перед тобою, а слава Господня сторожею задньою!

Тоді кликати будеш і Господь відповість, будеш кликати і Він скаже: Ось Я! Якщо віддалиш з-поміж себе ярмо, не будеш підносити пальця й казати лихого,

і будеш давати голодному хліб свій, і знедолену душу наситиш, тоді то засвітить у темряві світло твоє, і твоя темрява ніби як полудень стане… (Ісая 58:4-10).

Матеріал взято з сайту "Християнський оглядач"

ЯКИЙ ХРЕСТ ПРАВИЛЬНИЙ?

Хрест - символ дуже древній. Що він символізував до хресної смерті Спасителя? Який хрест вважається більш правильним - православний чи католицький чотирикінцевий. З чим пов'язано зображення Ісуса Христа на хресті з перехрещеними ступнями у католиків і ступнями, які окремо стоять в православній традиції.

У різних релігійних традиціях хрест символізував різні поняття. Найбільш поширеним було - зустріч нашого світу зі світом духовним.  Але з моменту римського панування хрест, розп'яття стали методом ганебної та жорстокої страти і викликали непереборний страх і жаху людей. Проте завдяки Христу Переможцю, хрест став бажаним трофеєм, що викликає у християнина радісні почуття. Тому святий Іполит Римський, Апостольський муж, вигукував: «І в Церкви є свій трофей над смертю - це Хрест Христовий, який вона носить на собі», і святий Павло, апостол язичників, писав у своєму Посланні: «я бажаю хвалитися ... тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа» (Гал. 6, 14).

 

Рис. 1. Чотирикінцевий хрест

На Заході найбільш вживаним нині є чотирикінцевий хрест (рис. 1), який старообрядці називають (чомусь по-польськи) «Криж латинскі» або «римскі», що значить - римський хрест. Згідно з Євангелієм, хресну страту поширювали по Імперії саме римлянами і, звичайно ж, вона вважалася римською. «І не по числу дерев, не по числу кінців Хрест Христовий шанується нами, але по Самому Христу, Пресвятої Кров'ю Якого він обагрився, - говорить святитель Дмитро Ростовський. - І проявляючи чудесну силу, який-небудь хрест не сам собою діє, але силою Розп'ятого на ньому Христа і призиванням пресвятого Імені Його». 

Починаючи з III століття, коли вперше і з'явилися подібні хрести в Римських катакомбах, весь Православний Схід і понині вживає цю форму хреста як рівночесну всім іншим.

 

Рис. 2. Восьмикутний православний хрест

Восьмикутний православний хрест (рис. 2) найбільш відповідає історично достовірній формі хреста, на якому був розп'ятий Христос, як свідчать Тертулліан, святий Іриней Ліонський, святий Юстин Філософ та інші. «А коли Христос Господь на плечах Своїх ніс хрест тоді хрест був ще чотирикінцевий; тому що не було ще на ньому ні титла, ні підніжжя. Не було підніжжя, бо ще не піднято Христа на хресті і воїни, не знаючи до якого місця дістануть ноги Христові, не прилаштовували підніжжя, закінчивши це вже на Голгофі» (святитель Димитрій Ростовський). Також не було до розп'яття Христа ще й титла на хресті, тому що, як повідомляє Євангеліє, спочатку «розіп'яли Його» (Ін. 19, 18), а потім тільки «Пілат написав і напис і виставив на хресті» (Ін. 19, 19). Саме спочатку за жеребом поділили «одяг Його» воїни «ті, що розп'яли Його» (Мф. 27, 35), а вже тільки потім «поставили над головою Його напис провини Його: Цей є Ісус, Цар Юдейський» (Мф. 27, 37).

 

Рис. 3. Православне розп'яття

Здавна відомі і зображення розп'яття Спасителя. До IX століття включно Христос зображувався на хресті не лише живим та воскреслим, але й торжествуючим (рис. 3), і тільки в X столітті з'явилися зображення мертвого Христа (мал. 4). 

З найдавніших часів хрести-розп'яття, як на Сході, так і на Заході, мали поперечину для упора ступнів Розіп'ятого, і ноги Його зображувалися прикутими кожна окремо своїм цвяхом (рис. 3). Зображення Христа зі схрещеними ступнями, прикутими одним цвяхом (рис. 4), вперше з'явилося, як нововведення, на Заході у другій половині XIII століття. 

З православного догмату Хреста (або Викуплення) безсумнівно випливає думка про те, що смерть Господа - це викуп всіх, покликання всіх народів. Лише хрест, на відміну від інших страт, давав можливість Ісусу Христу померти з розпростертими руками, що закликають «усі кінці землі» (Іс. 45, 22).

Тому в традиції Православ'я - Спасителя Вседержителя зображають саме як уже Воскреслого Хрестоносителя, який тримає та закликає в Свої обійми весь усесвіт і несе на Собі новозавітний жертовник - Хрест. 

 

Рис. 4. Католицьке розп'яття

А традиційно католицьке зображення розп'яття, з провисаючим на руках Христом, навпаки, має завдання показати те, як це все відбувалося, зобразити передсмертні страждання і смерть, а зовсім не те, що по суті є вічним Плодом Хреста - Його торжество. 

Православ'я незмінно вчить, що всім грішникам страждання необхідні для смиренного засвоєння ними Плоду Викуплення - Духа Святого, що посилається людям безгрішним Відкупителем. Але цього по гордині не розуміють католики, які своїми гріховними стражданнями шукають участі в безгрішних, а тому викупительних Страстях Христових і тим самим впадають в хрестоборчу єресь «самоспасіння».

Ієромонах Адріан (Пашин)

Матеріал взято з сайту "Християнський оглядач"

ЧОМУ ТАК НЕ МОЖНА

Одна моя подруга нещодавно розповідала історію про маленького хлопчика, сина її знайомих. Після перегляду сюжету в теленовинах його водили до психолога. Сюжет був про те, як мати вбила свою дитину.

Заборона без цензури

Наприкінці 18-го ст. в багатьох країнах Західної Європи було заборонено книгу «Страждання юного Вертера». У цій  повісті герой покінчив собою, застрелившись через нещасливе кохання. Книгу заборонили через те, що невдовзі після її виходу з»явилося безліч повідомлень про самогубства, що їх скоїли юнаки в такий саме спосіб. Тоді було встановлено зв»язок між оприлюдненням інформації про насильство і подальшим насильством у суспільстві.

В США і в більшості країн Європи, коли зіштовхнулися з проблемою агресії в суспільстві, перше, що зробили, - створили на законодавчому рівні механізми регуляції в сфері медіа. При цьому, окрім суто законодавчих обмежень і заборон, в Америці, наприклад, в кожному медіа прописані деталізовані критерії, що можна, а що неможна показувати в репортажах з критичних точок. В Британії заборонено показувати крупним планом частини розірваних тіл, наприклад, внаслідок аварій. Там чітко регламентовано, скільки секунд та на якій крупності можна показувати таку телекартинку. Це не цензура, а спосіб відповідально ставитися до кожного сказаного слова і кожного показаного кадру.

У нас це не врегульовано. Єдине, що має стримуати редакції - це загальна культура і морально-етичні принципи її працівників. В когось вони є, а в когось з цим не склалося. Пару тижнів тому захожу в монтажну апаратну новин, перед моніторами сидить дівчина-режисер з червоним обличчям, повертається до мене і каже: "я не можу такого монтувати". Сюжет був про згвалтування 9-річної дівчинки. А хтось інший - може.

Імітаційне телебачення

В медичній літературі є термін "імітаційні самогубства". Існує пряма кореляція між повідомленням в ЗМІ про самогубство і підвищенням кількості самогубств. Особливо це стосується підліткових випадків. Після одного телесюжету з життя йдуть приблизно 50 дітей та підлітків такого самого віку і статі. Це статистика ВОЗ. При цьому люди, як правило, копіюють і той спосіб, про який дізналися з телевізора. Так само - з іншими видами насильства.

Чи означає це, що про насильство взагалі говорити неможна? Ні. Це означає, що треба робити це обережно і керуватися принципом "не нашкодь". Я знайшла документ, розроблений відділом психічного здоров'я ВОЗ, опублікований в Женеві в 2000 році, "Превенція самогубств". Це рекомендації для працівників ЗМІ, як подавати новини про самогубство, щоб не калічити суспільство. Це якраз набір заборон: неможна подавати самогубство як пересічну подію; неможна детально описувати спосіб, в який це зроблено; неможна називати ситуацію, яка спричинила до самогубства, безвихідною, а причини - такими, що виправдовують цей вчинок. В кожному такому сюжеті має бути коментар психолога, який має засудити цей вчинок і пояснити, що з цієї ситуації насправді існував вихід, і не один. Психолог має нагадати про існування телефонів довіри. А ці телефони мають бути візуалізовані титром.

Це - лише частина вимог. Скажіть будь ласка, ви давно бачили дотримання хоча б однієї з них на українському телебаченні? Я - майже ніколи. Бо якщо виконати ці вимоги, то зникне гострота матеріалу, зникне емоція, будь-який редактор вам скаже, що це - не сюжет, а "унилоє гамно".

Тому всі редакції, що поважають себе, раніше і утримувалися від висвітлення таких тем: яскраво висвітлювати їх - значить виховувати маньяків, а неяскраво - нема сенсу.

Вадим Титушко та інші зомбі

18 травня на мітингу опозиції гопніки в спортивних костюмах побили мою колегу Олю Сніцарчук. Це сталося на очах в сотень людей і в присутності міліції. Тоді всі обурилися побиттям жінки, хоча мало хто зрозумів, чому насправді  це сталося. Сам він пізніше пояснив, для чого його запросили на мітинг. Він туди йшов НАВМИСНО для того, щоб битися. Він усвідомлював, що він буде робити, і не бачив в цьому нічого неприпустимого. Його не засмутило ані те, що він матиме на меті кидатися на мирних демонстрантів, ані те, що вони постраждають від його кулаків. Він спокійно розповідав про свою «шляхетну» місію «підтримувати порядок», і, очевидно, саме так виглядає порядок в його свідомості.

Чому це сталося? В українському суспільстві, нажаль, ще нікому в голову не прийшло відкрито засудити насильство. Коли наприкінці 2011 року журналісти оголосили бойкот Чечетову, на те була лише одна причина: нахабна брехня депутата про те, що колеги від опозиції, яких регіонали по-звірячому побили напередодні, кидаючи стільці в голову, начебто «самі вдарилися об пивний кухель». Олександр Єфремов, від якого на прес-поінті вимагали вибачень, говорив нісенітниці про те, що регіонали «наводили порядок у парламенті». Очевидно, такий саме «порядок», про який пізніше розповідав їхній послідовник Титушко. Акт страшного мордобою тоді не був засуджений ніким з політиків, попри очевидні кроваві наслідки того, що сталося.

Коли навесні цього року депутату Ірині Гориній поцілили глибою льоду в голову, всі сміялися над її «удаваним» струсом мозку. Всі говорили «так їй і треба, це помста регіоналам за те, що вони довели до такого стану людей». Засудили напад і вибачилися перед жінкою лише Ірина Геращенко та Юлія Тимошенко - інші дві жінки, які знали, що таке потерпати від насильства.

То чому ми дивувалися, коли сталася мерзотна атака на Олю? Це цілком природно для суспільства, де насильницькі методи чи то політичної, чи то побутової боротьби є нормою життя. І телебачення як соціальний інститут до цього безпосередньо причетно. От уявіть собі: показують в новинах сюжет про те, як один хлопець побив іншого. Дивиться його такий собі Вадим Титушко і думає: "а чим я гірший"? Далі він йде на вулицю розпускати руки і не бачить в цьому нічого крамольного, бо приклад він бере з того, що показали по телевізору.

Ми живемо в паталогічно хворому суспільстві, значна частина якого не може критично поставитися до того, що вона бачить по телевізору. І коли ми, журналісти, говоримо, що мати вбила двох дітей, ми маємо усвідомлювати, що в цьому суспільстві є люди, які сприймають це як приклад для наслідування, а не як привід для обурення!! Це дуже небезпечно: говорячи про насильство, ми продукуємо нове насильство.

Сучасне українське телебаченні - це справжня катастрофа. Сюжети про вбивства, зґвалтування та побутову вакханалію стали топовими в новинах. Телеменеджери пояснюють, що така картинка дає високий рейтинг, її вітають, бо вона збільшує аудиторію. При цьому - який негативний вплив такі сюжети чинять на аудиторію і в цілому на суспільство, - питання для теленакалів неактуальне. Бо завжди знайдеться спільнота гопників, якій кривава сцена буде цікавішою, ніж те, що дійсно впливає на життя людей.

Те, що відбувається зараз, - це насправді прихована цензура, коли редакції змушені говорити не про те, що суспільно значуще, а про те, що дає високу долю. І я тепер вже не знаю, що небезпечніше - політична цензура чи цензура рейтингу.

Ольга Червакова

Матеріал взято з сайту "Християнський оглядач"

ІНТЕРНЕТ-ЗАЛЕЖНІСТЬ ПІДЛІТКІВ. СТАТИСТИЧНІ ДАНІ

Під терміном «звичка» ми маємо на увазі потяг суб'єкта до певного почуття задоволення. При цьому суб'єкту не вдається впоратися з цим поривом, він відчуває нав'язливе бажання чинити певну дію, яка може бути шкідливою як для самого суб'єкта, так і для оточуючих.

Всі форми залежності, як і розглянутий нами випадок інтернет-залежності, характеризуються пошуком почуття задоволення, в даному випадку - при користуванні інтернетом. В результаті збільшується час, який витрачається на досягнення цього почуття. При цьому відсутність інтернету може бути рівнозначним стресовій ситуації.

Дослідження фахівців з психічного здоров'я щодо інтернет-залежності почалися вже в 1996 році, але узгодженості щодо назви цього терміна, критеріїв та методів діагностування поки не досягнуто. Існує ряд термінів, пов'язаних з непомірним використанням інтернету: виникнення звикання до інтернету, патологічне використання інтернету, проблемне використання інтернету, інтернет- залежність.

Однак незважаючи на те, яку назву використовується для опису феномена звикання до інтернету, наявністьзалежності людини від інтернету не піддається сумніву. Залежність існує за умови, якщо поведінка людини, спрямована на досягнення почуття радості і на позбавлення від будь-якого психологічного вантажу, виходить з-під її контролю. Людина поступово перестає контролювати свою поведінку і тягу до інтернету, незважаючи на її негативні наслідки.

Така втрата контролю, що виникає у людини, яка потрапила в інтернет - залежність, є безперечною. Вивчаючи статистичні дані останніх досліджень, а також згадуючи сучасну соціальну дійсність, в якій всі ми перебуваємо, ми переконуємося, що використання інтернету, зокрема, в сучасній Греції зрослося з повсякденним життям підлітків і прийняло колосальні масштабів. Тут варто навести статистичні дані дослідження, проведеного Науково-дослідним інститутом психічного здоров'я, щоб переконатися в справедливості сказаного. Дослідження показало, що один з чотирьох підлітків (24,3 %), принаймні, три години на день проводить за комп'ютером та інтернетом, при цьому на вихідні дні цей відсоток практично подвоюється і досягає 41 %.

Учні середніх і старших класів присвячують багато вільного часу завантаженню музики з інтернету, завантаженню фотографій, ігор і спілкуванню з друзями в соціальних мережах (Facebook, Twitter і т.д.). Відсоток збільшується залежно від віку: 14,1 % - 11 років, 25,8 % - 13 років, 33,7 % - 15 років. Результати відмінні і в залежності від статі: 26,8 % - хлопчики, 21,9 - дівчатка. З 2006 по 2010 рік число підлітків, які проводять за комп'ютером не менше трьох годин кожен день, збільшилася в чотири рази (з 5,7 % до 21,7 %).

Крім того, принаймні, один з шести п'ятнадцятирічних підлітків виявляє ознаки залежності від користування інтернетом. 5,5 % підлітків, особливо хлопчики, виявляють симптоми залежності від комп'ютерних ігор.

Троє з п'яти п'ятнадцятирічних школярів (59,4 %) проводять в інтернеті більше часу, ніж спочатку планують. Двоє з п'яти (42,3 %) зізнаються, що постійно думають про інтернет, один з трьох (30,8 %) використовує інтернет як спосіб відходу від своїх проблем і як вихід негативним емоціям, таким як безнадія, почуття провини, стрес, депресія та інше.

Крім того, один з чотирьох (25,4%) підлітків відчуває, що повинен перебувати за комп'ютером все більше часу, щоб відчути себе задоволеним. Аналогічний відсоток підлітків говорить неправду своїй сім'ї чи будь-кому іншому, щоб приховати кількість часу, проведеного за комп'ютером. Один з п'яти підлітків (19,7 %) зізнається, що має невдалі спроби контролювати, обмежити або припинити використання інтернету, в той час як один з шести (16,8 %) піддав небезпеці важливу складову свого життя (стосунки з близькими, роботу, навчання) через надмірне використання інтернету. Все перераховане підтверджується останніми дослідженням «Safer Internet 2008» для Греції, згідно з яким троє з десяти грецьких батьків не знаходяться поруч з дітьми, коли ті «сидять» в інтернеті, і 35% грецьких батьків ніяк не обмежують користування дітей інтернетом.

Навпаки, тільки один з десяти батьків забороняє скачування музики, фільмів та ігор. Згідно з іншим міжнародним дослідженням, 74,4 % опитуваних дітей відповідають, що мають доступ в інтернет в будь-який бажаний час без жодних обмежень, а 9,7 % зізнаються – але не батькам - що піддавалися нападкам педофілів в чаті, по електронній пошті та в різних соціальних мережах. Примітно, що, згідно з міжнародними дослідженнями, середнім віком першого знайомства з порнографією вважається одинадцять років. Найбільше споживання порнографії відбувається у віці 12 - 17 років, при цьому сто тисяч інтернет-сайтів пропонують величезну кількість дитячої порнографії.

80 % підлітків у віці 15 - 17 років зізнаються, що не раз спостерігали в інтернеті сцени сексуального насильства. 90 % дітей у віці 8 - 16 років дивилися порнографічні фільми, роблячи шкільні домашні завдання. Крім дослідження сайтів порнографічного змісту, діти часто вчаться азартних ігор, схиляються до прийому наркотиків, беруть участь у травмонебезпечних іграх і навіть доходять до самогубства. Мережеві ігри, що буяють насильством та розвивають ненависть, садизм і прагнення до смерті, також представляють величезну небезпеку.

Крім того, за допомогою інтернету можуть здійснюватися різні дії порнографічного характеру. Молоді люди відвідують відповідні сайти, купують різні товари в sex shop, знайомляться з жінками легкої поведінки і розбещеними людьми.

Всі вищенаведені статистичні дані вказують на поступове збільшення кількості часу, проведеного за інтернетом серед греків - 55 % населення, тобто більше 5.100.000 жителів Греції. Відповідно з останніми даними, греки посідають перше місце за проведеному в інтернеті часу. Середньостатистичний грек проводить в мережі 17,1 години на тиждень, тобто присвячує інтернету навіть більше часу, ніж телевізору (16,9 години). Це на 2,3 години більше середньої цифри по Європейському союзу. Передбачається, що до 2020 року кількість користувачів інтернету в світовому масштабі складе 5 мільярдів чоловік, в той час як у наступні три роки всі мобільні телефони остаточно стануть смартфонами.

На підставі наведених даних стає ясно, що залежність молоді від інтернету несе серйозну загрозу для її психічного і фізичного здоров'я. Активне вивчення наслідків непомірного і безконтрольного використання підлітками інтернету дозволяє зробити висновок, що терапевтичний підхід до даної проблеми стосується не тільки психологів, психіатрів, соціальних працівників та інших фахівців з психічних захворювань людини.

викладач богослов'я  Афанасіос Коліофутіс

Матеріал взято з сайту "Християнський оглядач"

23 квітня в національному університеті «Острозька академія» за підтримки Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України проводилась  VIII Всеукраїнська олімпіада «Юні знавці Біблії», яка зібрала представників з різних областей нашої держави.   Її учасниками  були більше півтори сотні вихованців 5-8 класів.  Метою олімпіади є підвищення інтересу школярів до Біблії, виховання духовно багатої, національно свідомої особистості, залучення школярів до вивчення курсів духовно-морального спрямування, інформування педагогічної громадськості, батьків про предмети духовно-морального спрямування.

До конкурсних випробувань учнів, які в більшості були переможцями регіональних олімпіад, входило попереднє  виконання творчих робіт, проектів  на запропоновані теми та  їх презентацію членам комісії, розв’язання ситуацій, а також складні письмові тести на знання Святого письма. Вихованцям Духовно-просвітницького центру Федорчук Софії, Мельник Діані, Ковальському Богдану, Чернюк Анастасії, Бернацькому Владиславу випала велика честь представляти на цьому конкурсі Хмельниччину.  Вони показали ґрунтовні знання з основ християнської етики, за що були нагороджені Грамотами лауреатів  Всеукраїнської олімпіади у різних номінаціях, комплектами літератури духовного спрямування, а також отримали позитивні враження від участі у цьому заході, оскільки  він  проходив  у  дружній, доброзичливій атмосфері.

Поїздка учнів  та їх керівників на Всеукраїнську олімпіаду «Юні знавці Біблії» стала можливою завдяки фінансовій підтримці настоятеля  нашого  храму батюшки Михаїла.


{loadposition ostr}

Хотілось би правди з “святительських” уст

Переглянувши програму телеканалу «Сфера-ТВ» – «Гість у студії», керуючого Рівненською єпархією УПЦ КП, хотів би прокоментувати деякі «правдиві» висловлювання щодо УПЦ.

Зокрема було зазначено, що УПЦ є церквою російською, а прикривається тільки своєю назвою.

Всім добре відомо, що нашій Церкві на соборі Руської Православної Церкви у 1990 році було надано широку автономію. Тобто, адміністративні, фінансові та посадові питання вирішуються у межах церкви, а главою її є Митрополит Київський і всієї України. А ось лише канонічно (віра, канони та догмати) ми зв’язані з Руською Православною Церквою, а через неї з Вселенським Православ’ям. Церква ж носить назву держави на території якої вона діє. До прикладу УГКЦ – повністю підпорядкована Римському папі але носить назву УКРАЇНСЬКА Греко-Католицька Церква. Чому УПЦ не має право називатися УКРАЇНСЬКОЮ не зрозуміло?

Було згадано про канонічність та про Святого Духа.

Так, «Святий Дух дихає де хоче»- цілком погоджуюсь з цитатою та не розділяю її розуміння. Якщо тлумачити її за логікою УПЦ КП, то Церкви взагалі не потрібно адже Дух дихає і в полі і в лісі і в будинках людей, то навіщо ж іти в Церкву щоб отримувати благодать вона є всюди. Я б порівняв дихання Св. Духа з водою, яка є всюди, в водоймах, криницях, калюжах, людському організмі. Але напитися води можна лише в спеціально відведених місцях. Ось так і благодать Духа є всюди але «напитися» її сповна можна тільки в Єдиній, Святій, Соборній і Апостольській Церкві до якої УПЦ КП не належить. Навіть у Вікіпедії серед Автокефальних Церков УПЦ КП не значиться.

Щодо КАНОНІЧНОСТІ. Канон – це закон або правило. Якщо якась установа, організація чи підприємство починає свою діяльність не узгодивши її у всіх державних структурах його логічно називають НЕЗАКОНИМ. Коли ж церква розпочинає свою діяльність всупереч церковним канонам НЕ узгодивши все з іншими Помісними Церквами вона є НЕКАНОНІЧНОЮ, (іншими словами НЕЗАКОННОЮ).

Про так звані «референдуми» і постановку питань у них окрема тема. Вони мені нагадують «волевиявлення» на сході України хтось там щось провів, а результат відомий заздалегідь.

Уявімо життя сільської парафії. До храму щонеділі приходять 30-40 чоловік. Вони доглядають храм утримують священика. А на «референдуми» приходить 300-400 чоловік які ніколи не ходили і не будуть ходити в церкву і мабуть більшість з них ні копійки на утримання святині не пожертвували. Тому треба розрізняти ГРОМАДУ СЕЛА і ЦЕРКОВНУ ГРОМАДУ. До першої належать люди різних віросповідань і атеїсти, а до другої – Православні християни які постійно в церкві, сповідаються і причащаються. Ось вони і мають право вирішувати долю храму. Якщо я допоміг бідному то це не означає , що тепер я господар в його дворі. Так і в церкві, якщо людина не є постійним прихожанином то немає права розпоряджатися храмом якщо навіть колись принесла туди декілька гривень. Яби доприкладу в селі оголосили акцію «прийди і допоможи прибрати, поремонтувати чи пофарбувати храм» то прийшли б ці 300- 400 «реформаторів» чи 30-40 прихожан ? Питання риторичне. А поскандалити приходять всі підігріті телебаченням, духовенством УПЦ КП та спиртними напоями. Особливо «високу» оцінку заслуговує постановка питань за які «голосують» люди. Ви за Московську Церкву чи Українську? Шановні якщо це офіційний захід то і назви церков повинні бути офіційні, а не видумані і образливі. Якщо УПЦ названо Московською ( Хоча Церкви іменуються назвами країн а не міст) то УПЦ КП треба називати розкольницькою або філаретівською, як і називають її в народі і тоді результати були б зовсім інші.

Гроші – болюча тема. Хоча приємно було чути те, що Іларіон все ж таки не певен що гроші ідуть в Москву. Тому, що дійсно ніякої фінансової підзвітності перед МП ми не маємо і гроші ідуть на потреби храму. Якщо в КП є докази грошових переказів в Москву чи сепаратистам , нехай подають до суду і ми відповімо по всій строгості закону, а плітки розпускати не потрібно.

Христос заснував Церкву проповіддю, любов’ю, очистивши власною кров’ю. Тому ця Церква буде стовпом і підвалиною істини до кінця віку. Сьогодні «патріоти» «будують» єдину помісну за допомогою болгарок, ломів, бійок, брехні і прокльонів і тому ця церква не встоїть вона розвалиться бо будується не по Божому. Тай церквою її не назвеш. Наші предки коли пекли хліб, робили це з молитвою та спокійною душею «щоб вдався», з такими ж відчуттями потрібно розбудовувати Церкву на Україні. А результатом «референдумів» буде те, що храми стануть пусті і дійсно осквернені безладом з яким вони захоплювались.

Матеріал взято з сайту "РІВНЕНЩИНА ПРАВОСЛАВНА"

КЛІРИКІВ ЗАПОРІЗЬКОЇ ЄПАРХІЇ УПЦ (МП) ЗОБОВ’ЯЗАЛИ ХОДИТИ В ПІДРЯСНИКУ

Архієпископ Запорізький та Мелітопольський Лука (Коваленко) своїм розпорядженням заборонив духовенству єпархії «входити, виходити і знаходитися в церковних будівлях у світському одязі, але виключно в підряснику».

Про це повідомляє сайт Запорізької єпархії УПЦ (МП).

Архієпископ Лука нагадує клірикам своєї єпархії  27 Правило VI Вселенського собору: «Ніхто із зарахованих до кліру нехай не вдягається в непристойний одяг, ні перебуваючи у місті, ні знаходячись у дорозі; але всякий з них нехай використовує одяг, котрий визначений для зарахованих до кліру. Якщо ж хто вчинить подібне, нехай буде відлучений на одну седмицю від священнослужіння».

Ґрунтуючись на соборовому правилі архієпископ наголошує, що «на сьогоднішній день таким повсякденним вбранням духовенства і чернецтва всіх ступенів, «зарахованих до кліру», є підрясник, який виділяє їх з мирської середовища».

Далі у розпорядженні зазначається: «Це глибоко відповідає поняттю про Церкву як про Царство не від світу цього, яке, хоч і проходить свою мандрівку і служіння в миру, тим не менш глибоко відмінне від нього за природою своєю. Священний сан або чернече звання зобов'язують його носіїв бути завжди і скрізь тими, ким вони є перед Богом і Церквою (див.: Настільна книга священнослужителя. Т. IV, с. 111)»

Архієпископ Лука робить висновок, що «є недопустимою поширена сьогодні практика, коли священнослужитель приходить в храм як на роботу в світському одязі і там переодягається в підрясник, як в робочий одяг».

«Якщо священнослужитель соромиться свого духовного сану - значить, він не гідний бути священнослужителем, - завершує своє пояснення архієрей.

 У зв'язку з цим Архієпископ Запорізький та Мелітопольський Лука благословив:

  1. Духовенству та монашеству всіх ступенів пам'ятати про їх обов'язки повсюдно проповідувати Христа не тільки своєю поведінкою, але й зовнішнім виглядом, тобто носінням одягу, відповідного їхньому духовному званню - підрясника. 
  2. Строго заборонити духовенству входити, виходити і знаходитися в церковних будівлях у світській одязі, але виключно в підряснику. 
  3. Отцям-благочинним довести до відома всіх кліриків благочиння дане розпорядження під розпис. Клірики, що порушують це розпорядження будуть піддаватися канонічній забороні.

Матеріал взято з сайту "Християнський оглядач"

І навіщо нам це знати? Полеміка про релігійну безграмотність західного суспільства.

Христина Брінк (Christine Brink)

Голгофа - це не зубна паста, а Содом і Гоморра - не подружня пара. Ной - це не просто ім'я сина Бориса Беккера, а Іов - не тільки назва роману Йозефа Рота (Joseph Roth). Крім того, Пасха - це не свято, пов'язане з весіллям Ісуса Христа, а святковий день Трійці не має відношення до його Воскресіння.

Багато жителів так званого християнського Заходу в цих питаннях навряд чи відчувають себе особливо впевнено. «Я не дуже добре знаю історію» (Do not know much about history) співали Саймон і Гарфанкел в 1978 році в пісні, в якій проголошувався чудовий світ любові, а також оспівувалося незнання історії, біології, алгебри і взагалі всіх інших шкільних предметів. Але там нічого не було сказано про незнання релігії. Однак, відсутність знань у цій області вже давно можна приєднати до загального списку.

Що пов'язує вас з Великоднем, святом Трійці, Різдвом? Подібного роду питання люблять через певні проміжки часу задавати інститути з вивчення громадської думки, і все частіше вони отримують таку відповідь: «Поняття не маю. Вихідні дні, подовжений кінець тижня, сімейне свято, ігри з онуками, смачна їжа ...» 

Деякі смутно пригадують: «Свято для християн». Або: «Щось, пов'язане з церквою». Але після цього вони переносять Воскресіння на Велику п'ятницю, а днем ​​народження Господа вважають Великодну неділю. Сьогодні в Німеччині 39% дітей у віці від 6 до 12 років навіть не знають, чому відзначається Різдво. «Тому що зима і приїжджає бабуся», - відповідають діти, і після цього важко очікувати від них пояснення того, що значить древо пізнання.

Музична, мистецтвознавча і літературна неосвіченість поширена повсюдно, але ще більшою мірою це стосується релігійного знання. У той же час Біблія продовжує залишатися книгою, що продається найбільше. Так, наприклад, міжнародна спільнота Gideon, заснована в 1899 році в Сполучених Штатах і об'єднуюча переважно євангелічних підприємців, а також випускників університетів, щорічно поширює 45 мільйонів екземплярів цієї книги. Саме спільноті Gideon ми зобов'язані тим, що знаходимо Біблію на готельному нічному столику. Але яка від неї користь, якщо вона просто лежить в нічному столику? Ми цінуємо Біблію, але ми її не читаємо. Це підтверджують дослідження таких авторитетних інститутів з вивчення громадської думки як Gallup: знання про християнство не є пріоритетними в основних шарах західного суспільства.

Незнання Біблії виявлено не тільки в середовищі невіруючих або людей, які не відвідують церкву, але серед самих віруючих. Багатьом християнам загрожує втрата розуміння основ найголовніших свят, в тому числі - Великої п'ятниці, Великодня, Різдва. За даними компанії Emnid, П'ятидесятницю 48% опитаних пов'язали зі Святим духом, що саме по собі викликає подив, хоча голуб як християнський символ цього свята поки що не отримав свого шоколадного втілення. 

Звичайно, 23% опитаних визнають, що вони не знають, що сталося через сім тижнів після Воскресіння в день П'ятидесятниці, коли Дух святий був посланий на Землю, що і вважається, так би мовити, народженням церкви. 15% тих, що брали участь в опитуванні взагалі пов'язують Воскресіння з Днем Святої Трійці. Та й причини вознесіння Христа на небо для більшості населення країни абсолютно не зрозумілі. День Господній деградував до рівня Дня батька - можливо, це відбувається тому, що в цьому випадку немає ні зайців, ні дідів морозів, зате алкоголь тече рікою.

Якщо вже з уявленнями про основні свята виникають проблеми, то чого слід очікувати від знання змісту Нового і Старого Завіту? Про що, власне, йдеться в Нагірній проповіді? Деякі вважають, що в ній міститься заклик до усунення сміття на горі Еверест. Американцям іноді здається, що мова в даному випадку йде про виступ відомого проповідника Біллі Грема (Billy Graham). Ще питання: в чому сумнівався невіруючий Фома? І тут панує цілковите мовчання, і хочеться сказати цим неосвіченим людям: ні, до сумнівів великого Томаса Готтшалька (Thomas Gottschalk) це ніякого відношення не має. Ну а що значить «золотий тілець»? Ні, діти мої, це - не переплавлений золотий великодній заєць і не фіолетова корова, загорнута в золоту папір. Ну а тепер дещо легше: перерахуйте 10 заповідей? Вони ж усім відомі! Якби! Більшість людей здатні згадати не більше трьох.

Було б непогано знати, принаймні, якісь основи нашої культури. Тоді ми могли б швидше розуміти деякі основні зразки людської поведінки і в сьогоднішньому світі. Що сталося по дорозі в Дамаск? Там Савл перетворився на Павла. А що сталося по дорозі в Єрихон? Там діяв добрий самаритянин. А води якого моря були розсунуті? Хто були Йосип і його брати? Що таке «соломонове рішення»? Що таке «Пісня пісень» і хто її автор? Яке відношення має вихід з Єгипту до формування ізраїльської національної самосвідомості (Nation-Building)? А що значить заповіт, обітована країна, обраний народ?

У Новому Завіті розповідається про те, як одного разу Ісус п'ятьма хлібами і двома рибами нагодував 5 тисяч чоловік. Сьогодні це послужило б сюжетом для телепрограми «Сперечаємося, що ...»? Але хто тепер вірить в чудеса? Тим не менш, було б корисно мати уявлення про пару подій такого роду. Це неймовірне збільшення кількості їжі виразно описує євангеліст Матвій в 15-му розділі (14-21) свого Євангелія. А пацифістське гасло «Перекуємо мечі на орала» можна знайти в книзі пророка Ісаї (2,4). Було б непогано, якби наші молоді люди знали про те, що пацифізм насправді - набагато давніший, і не пов'язаний своїм корінням з великодніми маршами або з активністю партії «зелених».

Темою для просунутих міг би стати більш складний пацифізм, який побачив Ісайя у вигляді абсолютно мирного суспільства, в якому сильні, не пожирають слабких: «Тоді вовк буде жити разом з ягням, і барс буде лежати разом з козеням, і телям, і молодий лев, і віл будуть разом, і мале дитя буде водити їх». Якщо людина, яка не знає Біблії, побачить картину старих майстрів у музеї, що зображає цю ідилію, то буде вважати видіння пророка просто ілюзорною ідилією. А той, хто в інтернеті запустить пошук за ключовими словами «ягня» і «вовк», отримає або які-небудь дитячі фрази, або відразу книгу Авнер «Два народи, дві держави». В результаті пошуку за словами «ягня» і «лев» буде знайдена посилання на книгу «Коли лев з ягням укладається спати», що представляє собою введення в область управління ризиками.

Існує чимало людей, які не бачать нічого поганого в тому, що ми не маємо ніякого поняття про Біблію. Вони вважають релігію непотрібним баластом буржуазного життя. Але Біблія є також основою нашої культури і нашої мови. Переклад Лютера став об'єднуючою мовною скріпою, як і переклад короля Якова для англійців. Коли ми в Європі говоримо про «нашу культуру», ми повинні віддавати собі звіт в тому, що вона ґрунтується на біблійних сюжетах, притчах і псалмах. Майже всі наші моральні дилеми представлені в Біблії - вічна боротьба добра зі злом, спокуси із порятунком, досвіду з невинністю.

Та людина, яка вважає знання Біблії непотрібним, не розуміє, що мова йде не тільки про віру. Не обов'язково вірити в історію створення світу - креативна сила біблійних сюжетів залишається неперевершеною. Велику західну літературу, в тому числі - твори Вільяма Блейка або Джона Мільтона, Томаса Манна або Шекспіра, в п'єсах якого міститься приблизно 1300 посилань на Біблію, майже неможливо зрозуміти без рудиментарного знання іудейської та християнської Біблії. «Людина, яка не знає Біблії, в англомовному світі вважається неосвіченою, - підкреслює американський педагог і винахідник системи освіти core knowledge education Е. Д. Хірш (ED Hirsch) з Віргінського університету. На його думку, Біблія просто є частиною cultural literacy, тобто культурної грамотності.

Релігійна безграмотність, зрозуміло, характерна не тільки для секуляризованої Західної Європи - і в більш релігійній Америці знання Священного писання не набагато краще. Ось що сказав Джон Адамс більш ніж 200 років тому про жителів Нової Англії: «Американець, який не вміє читати або писати, - такий же рідкісний феномен, як комета». Але сьогодні він не повірив би своїм очам і вухам, якби дізнався правду про американських підлітків. 8% з них вважають Мойсея одним з 12-ти апостолів, дві третини з них не мають поняття про те, що сталося на шляху в Дамаск, і дві третини не знають, що слова «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» взяті з Нагірної проповіді.

Звичайно, Нагірна проповідь - це перша велика промова Ісуса. Там містяться не тільки заповіді блаженства і «Отче наш», але і цілий ряд таких прекрасних метафор як «бісер перед свинями» і «скалка в чужому оці». Поширене колись мистецтво читання грунтувалося на Біблії. Часто вона була єдиною книгою в будинку, і її кожен день читали і вивчали, а не витягали на світ божий тільки на Різдво. У старій Європі люди, що не вміли читати, знайомилися з біблійними історіями за допомогою церковних вітражів, які виконували функції біблійних ілюстрацій. Однак мова йде не тільки про такі приголомшливі сюжети, як боротьба Іакова з Ангелом або руйнування Содому і Гоморри. Винятковими і політично важливими біблійні тексти роблять в першу чергу ідеї про спасіння і звільнення, про самовизначення і вірність закону.

Художник і поет Вільям Блейк назвав Старий і Новий Завіт «великим кодексом мистецтва». Авраам Лінкольн, що цитувати Біблію частіше за інших американських президентів, назвав Америку в ході жахливої ​​громадянської війни «останньою надією людства» (the last best hope on earth). У виступах таких американських політиків останнього часу, як Вудро Вільсон, Гаррі Трумен, Рональд Рейган і, природно, Джордж У. Буш можна зустріти чимало посилань на Біблію. Мова в даному випадку йде не про побожність або релігійність, а про метафори, які складають наш культурний фундамент.

Але як можна було б зміцнити цей крихкий фундамент? Релігійних уроків у школі стає в цій країні все менше, і відбувається це через небажання піддавати дискримінації представників інших релігій. Конфірманти мають непогані знання, але після конфірмації вони відразу ж ховають їх у найдальший ящик. Проте і вони не мають майже ніяких знань про інші релігії, крім християнства.

Що робити? В Америці ось уже кілька років реалізується проект біблійної грамотності (Bible Literacy Project). І в цій країні мають бути розроблені концепції і підготовлені вчителі не тільки для сучасних релігійних уроків, а й для ознайомлення з Біблією як з літературним твором. На відміну від цього, релігійна частина і місіонерство відносяться до приватної сфери сім'ї, до церкви, до синагоги і до інших місць проведення зустрічей християнами. Ось уже кілька років в американських університетах пропонуються курси з історії християнства, і вони викликають інтерес. Деякі англійські університети ще раніше відреагували на біблійну безграмотність. Там студенти в обов'язковому порядку повинні вивчати курс «Біблія і класика».

Чому цього немає у нас? У невеликому університеті в місті Фехта пару років тому на кафедрі германістики в якості обов'язкових предметів були введені здвоєні курси латинської мови. На них майбутні германісти не читають Овідія або Тацита, а вивчають німецьку граматику для того, щоб їх майбутні учні не плутали іменник з підметом, а відмінювання з кон'юнктурою. Справа в тому, що знання граматики у випускників німецьких шкіл перебуває на вкрай низькому рівні. Хороший побічний результат запровадження обов'язкового курсу в місті Фехта полягав у тому, що студенти старших курсів добровільно стали відвідувати заняття з латинської мови.

Це могло б послужити початком: двогодинний курс з вивчення Біблії для всіх студентів літературних та культурологічних факультетів в першому семестрі, а ще краще - для всіх студентів гуманітарних факультетів. Деякі просунуті в області інтернету сучасники можуть сказати, що існують і більш важливі речі. Невірно. Як дітям потрібні казки, так і дорослим людям в рамках одного культурного співтовариства необхідні ті міфи, легенди і релігія, на основі яких виникла їхня культура. Можна отримати інтелектуальну користь від читання Біблії, не розглядаючи її як символ віри. І для цього не треба ходити до церкви.

Матеріал взято з сайту "ХРИСТИЯНСЬКИЙ ОГЛЯДАЧ"

О.ОЛЕГ ТОЧИНСЬКИЙ: ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА ПРОТИ УПЦ

Точка зору:

Інформаційна війна проти УПЦ, яка була розгорнута вітчизняними ЗМІ своє діло зробила. Треба сказати, що в сучасній ситуації, вона була адресована не стільки ненависникам УПЦ, адже вони і без того її ненавиділи би. Її штучно відіграли заради того, аби посіяти сумніви та вагання у серцях віруючих, які асоціюють себе з цією конфесією.

Так, на фоні палаючого патріотизму, який притаманний не лише вірянам УПЦ КП, УАПЦ чи УГКЦ, а і вірним УПЦ, ряд сюжетів, які вистрілювали на каналі 1+1 тиждень за тижнем створили наступну картину, - УПЦ не українська Церква, там крутяться лише гроші, влада і "русскій мір", без якого ця конфесія себе не являє.

До всього цього додалась хвиля статей на різноманітних інтернет-сайтах, в яких духовенство УПЦ звинувачують в усіх смертних гріхах та бідах України та закликають заборонити цю конфесію, апелюючи до своїх читачів, серед яких є і віряни УПЦ, тим, що це не Церква взагалі, а "КГБістська контора", "московський паханат", "холуї Путіна", "5-та колона Москви" і тому подібне.

Частина перша. Антисоборна кампанія

Не оминули ці інформаційні маніпуляції і єпископського собору УПЦ, на якому відбулись вибори нового Предстоятеля. Як була побудована антицерковна, а радше сказати, антисоборна кампанія. Журналісти, без особливих складнощів виділивши очевидних фаворитів (митрополита Онуфрія і митрополита Антонія), почали цькувати незміцнілі уми та серця українців, неперевіреною інформацією. Ключовою фразою в усіх сюжетах даної тематики була "З ДОСТОВІРНИХ ДЖЕРЕЛ"...

Відтак, "з достовірних джерел" журналісти дізнавались хто і кому серед єпископів УПЦ "платив" за голос в свою пользу, хто є фаворитом Москви, хто і кого "намагався відсторонити" від керування відділами, єпархіями і т.д., хто "є духівником" Януковича і "досі підтримує зв'язки" з олігархами колишньої влади і тому подібне. Варто зауважити, що жодне з тих "достовірних джерел" так себе і не розкрило. Хоча здавалось би, що ж тут страшного? Покажи себе, пропіарся своїми знаннями на всю Україну, зароби загальнонаціональну славу і визнання, як Ейсмонт наприклад, і тебе будуть постійно показувати по телебаченню, будуть питати твоєї авторитетної думки і ти будеш купатись в проміннях слави.

Так ні! Залишаєшся прихованим! Де ти, герою? Де ти, о правдорубе всезнаючий? А знаєте, чому це джерело не дасть нам із вами відповіді? Бо ЙОГО НЕ ІСНУЄ! Всі закиди, які ми зустрічали останні місяці в адресу УПЦ є неправдивими, непідтвердженими, безпідставними. Це просте вміле оперування наявною інформацією та плітками, в яких "ноги ростуть" від "друзів" УПЦ, таких як Євстратій Зоря, Віталій Ейсмонт, Тетяна Деркач та інших "експертів", які думають, що хоч на долю розуміють те, що відбувається всередині цієї конфесії. 

Чому ж, запитаєте ви, все здавалось так правдоподібно? Відповідь проста, - маса речей, які вміло перевернули з ніг на голову, були і без того відомі і загальнодоступні. Все, про що говорилось, було і без того ясно. Як думаєте, чому саме кількох представників молодого крила єпископату УПЦ оспівували, як фаворитів прихильників "за єдину помісну"? Бо чудово знали, що вони не будуть в списках тих, хто отримали голоси, навіть десятими! Наголошу, - не тому, що вони менше вміють чи замало знають, а тому, що вони молоді, а в Церкві традиційно обирають Предстоятелем одного з найстарших, найдосвідченіших, зпоміж яких і був митрополит Онуфрій. 

Давайте згадаємо і про митрополита Павла. Чому 1+1 і Ко раптом забули про його персону, якщо ще 3-4 місяці тому, їх цікавило з його життя буквально все, - що він їсть, на якому боці полюбляє спати найбільше, яка в нього модель мобільного телефону, хто йому подарував букет троянд. А тут раптом, митрополит Павло став нецікавим. Хіба не дивно? Раптово привернули до себе увагу особи, які до цього часу нікого не цікавили - Чернівецький і Буковинський митрополит Онуфрій та ректор КДАіС і управляючий справами УПЦ митрополит Бориспільський Антоній. Як на мене, все зрозуміло! Всі чудово знали, що ці дві особи, перший і другий в силу займаних ними посад(місцеблюститель і управ.ділами) є найвірогіднішими кандидатами на пост Предстоятеля УПЦ. Саме через те і повилазили ті "достовірні джерела".

Частина друга. Істерика в УПЦ КП

Щойно був обраний новий Предстоятель УПЦ, "братня", як вони себе самі називають, церква, - УПЦ КП одразу зібрала брифінг на тему обрання митрополита Онуфрія керуючим УПЦ. Тут же, пани Зоря та Денисенко почали волати про те, що УПЦ обрали "русскій мір", що цей вибір остаточно закриє міжконфесійний діалог, що в УПЦ не хочуть миру між православними в Україні, що цей митрополит не хоче в Європу, а хоче в Росію і так далі.

 
Чому так трапилось? Чому після довгих "од примирення" УПЦ КП знову показує свій оскал? Та тому, що б'ється в істериці і безсиллі. Тому, що Філарет чудово розуміє, що з Предстоятелем УПЦ в особі митрополита Онуфрія об'єднання на ЇХНІХ УМОВАХ не відбудеться ніколи (як на мене, вони взагалі дарма покладали надії на якихось своїх фаворитів серед єпископату УПЦ, оскільки жоден з них не пристав би на пропозицію Філарета).

А що в них за умови? А точніше, в нього... Філарет хоче розіграти в справі об'єднання свою карту. Його схема об'єднання усіх православних конфесій виглядає приблизно наступним чином:
1) Наплювати на світове Православ'я і об'єднатись в Помісну Церкву, поставивши таким чином "шах і мат" всім Помісним Православним Церквам.(що впринципі є утопією) 
2) Очолити все це "благочестиве зібрання", ставши єдиноправним Предстоятелем усіх українських православних конфесій.
3) Зробити це якнайшвидше, аби в очах предстоятелів усіх Помісних Православних Церков не виглядати розкольником.

За всі три пункти відповідаю, користуючись особистими спостереженнями.

Перше, - такий "хід конем" вони обговорюють вже давно, насильно насаджуючи його іншим. Однак, очевидно, що жодна з "братських" Церков (УПЦ та УАПЦ) не хоче такого "єднання", бо всі освідомлюють, що це може ще більше поглибити ізоляцію Українського православ'я (чудовий приклад - УПЦ КП). Всі ті заклики до "об'єднання знизу", які все ж дали свої нечисельні плоди (Ейсмонт та ще кілька парафій, як зазначив Зоря - 10, хоча я сумніваюсь). Питання, - чого добились ті, хто зрікся УПЦ чи (що теж мало місце) УАПЦ? Їх кілька разів показали по телебаченню, про них написали в інтернеті і в газетах... і все.

Друге, - щодо того, що Філарет бачить себе безальтернативним предстоятелем "єдиної помісної" він заявляв сам. Це не таємниця і про це всі знають. Чому так? Напевно, тому, що все ж якась віра в ньому ще лишилась і в проповідях про ЄС та патріотизм, в нього прослизають нотки здорового глузду. В глибині душі він шкодує і відчуває свою провину за те, що довелось пережити Україні підчас розколу і за сам розкол. Чим він керувався тоді? Так само, як і зараз - власними амбіціями та інтересами. Напевно, що тодішня влада наобіцяла йому світове визнання УПЦ КП, повернення Церкви під його керівництво, однак, справдились знову і знову слова царя і пророка Давида, - "не надійтесь на князів і на синів людських, бо в них немає Спасіння...". Влада кинула Філарета, а назад відступати він не хотів. І взагалі, подумати тільки, - сьогодні він міг бути Предстоятелем УПЦ, акуратно і врівноважено працюючи на справу Її автокефалії.

Філарет відчуває свою провину, але знову ж, амбіції беруть гору. Це проявляється саме в його бажанні повернути все як було і добитись своїх цілей. А тут, - трагедія! Привід для переживання та безпорадне освідомлення того, що з приходом до предстоятельського керма в УПЦ митрополита Онуфрія, його плани і проекти навряд чи колись будуть реалізовані. І дарма сьогодні хтось звинувачує митрополита Онуфрія в небажанні об'єднувати православні конфесії України в Помісну Церкву, оскільки Предстоятель зауважив, що готовий до діалогу з УПЦ КП, але на засадах канонічного православ'я. А в рамках цих засад Філарету доведеться визнати свою неправоту та помилковість свого шляху. 

Третє, - всі чекають Всеправославного Собору 2016 року, на якому заплановано обговорення українського питання. Зрозуміло, що Філарет хоче прибути туди "на коні", а не в якості підсудного, якого могли б виправдати чи помилувати. Тому, його бажання до як найшвидшого об'єднання і очолення ним Помісної УПЦ автоматично зняло би з нього всі звинувачення і уславило б його в історії, як Патріарха, який пройшов довгий, тернистий і багатостраждальний шлях заради об'єднання усіх гилок Православ'я в Україні. Однак, якщо цей світ не знищить сам себе до 2016 року, очільнику УПЦ КП доведеться змиритись і, опустивши голову, чекати вердикту від Всієї Повноти Православ'я.

Такий сценарій є найбільш реальним, оскільки якби УПЦ КП хотіли визнати, то зробили б це вже давно. А так, їхні потуги до самоідентифікації призводять лише до ще більших помилок, а саме, - співслужіння з представниками УГКЦ та РКЦ. Іноді навіть складається враження, що УПЦ КП краще піде на якусь особливу для себе унію з Римом, аби тільки не визнавати своїх помилок.

Частина третя. Що усім нам доведеться пережити?

Хотів би тут зачіпити усі гілки Православя в Україні, оскільки, як би ми одне одному в "спини не плювали", доля в нас одна. Як би не принижували одне одного, - все погане колись має закінчитись.

УПЦ
Ця конфесія буде потерпати найбільше, як від інформаційного так і від юридичного, а можливо навіть і від фізичного тиску. Вороги УПЦ будуть шукати шляхів для того, аби знеславити, притиснути чи дискредитувати цю конфесію в очах українскього суспільства, що зрозуміло, може і буде викликати ненависть збоку маргіналів та просто злих людей. І це не почнеться завтра-післязавтра, цей процес вже триває. Він триває від початку 90-х років, а в наш час ми можемо очікувати певного сплеску негативних настроїв в адресу віруючих та духовенства УПЦ.

Однак, боятись нічого, оскільки ця конфесія залишається єдиним в Україні містком, який з'єднує нашу Батьківщину з усім Православним Світом. І скільки б не били себе в груди представники УАПЦ та УПЦ КП, - їхній шлях лежить тільки цим містком. УПЦ доведеться багато витерпіти, однак і Господь терпів, вказуючи на те, що як гнали Його так будуть гнати і Його Церкву. Помітьте, жодна з церков в Україні сьогодні (та і раніше) не є такою гонимою як УПЦ. Радше спитати, хто УПЦ любить, ніж хто Її не любить... Однак, є в тому і певний позитив, оскільки всякі гоніння завжди піднімають дух і очищують Церкву від тих, хто не гідний бути її частиною (а такі, як виявляється, є і в нас). Словом, гоніння піднімуть віру і впевненність в правильності шляху.

Щодо автокефалії УПЦ, - думаю, що ще кілька років, і ця конфесія дозріє до цього, адже історично Вона її вже заслужила (і в цьому ніхто не сумніваєься). Залишилось лише переконати, незгодну з автокефалією УПЦ, Її частину та облаштувати певні церковно-юридичні та організаційні моменти. 

УАПЦ
Насправді на УАПЦ в усій цій ситуації дивитись найболісніше. Процес самознищення вже запущено і він триває не перший рік. Цій конфесії потрібно визначитись зі своєю подальшою долею, оскільки крупні скандали в цій конфесії будуть лише частішати,а самоліквідація стане неминучою. Якщо представники цієї конфесії так цінують канонічну сторону Православної Церкви, про що неодноразово засвідчено в зверненнях і заявах єпископату цієї конфесії, то нехай вони не бояться втратити кількадесят парафій, оскільки йдучи шляхом визнання вони зможуть вдихнути життя в свої спорожнілі душі. Було би дуже добре, якби в цьому виборі УАПЦ дослухалась до Константинопольського Патріарха Варфоломія, якого вважає своїм Отцем і якого поминає за богослужіннями. 

УПЦ КП
Тут ситуація найскладніша. І нехай не кичиться УПЦ КП своєю монолітністю, оскільки фундаментом цієї конфесії служить саме особа її предстоятеля - патріарха Філарета. Коли Філарет відійде від керівництва цією конфесією, її чекає катастрофа, доречі він і сам це чудово освідомлює, знову ж наголошуючи на своїй безальтернативності навіть на посту предстоятеля УПЦ КП. В світлі того, що в УПЦ КП є думаючі священики, які відчувають, що щось йде не так, які освідомлюють свою ізоляцію в Православному світі, які хрестять своїх дітей в храмах УПЦ (кого цікавить, - можу навести приклади), які йдуть з цієї конфесії в інші (і в УПЦ і в УАПЦ), які відчувають заполітизованість свого єпископату, ця конфесія може роздробитись на маленькі часточки після смерті свого патріарха, повторивши долю відомої всім ІПЦ. 

Є великі сумніви щодо того, чи пройде собор УПЦ КП з обрання нового предстоятеля (колись же це станеться так чи інакше) так само, як і минув цьогорічний собор УПЦ. Скільки б не в'язали ярликів на УПЦ, щодо скандалів, існування в Ній проукраїнського чи проросійського крила, - єпископат зібрався, проголосував і обрав. А що буде після відходу патріарха Філарета можна тільки здогадуватись. Одне зрозуміло точно, - коли в народі мине постреволюційна ейфорія, коли люди знову почнуть свідомо аналізувати, осмислювати і робити висновки, багато хто зрозуміє, що УПЦ КП довгий час сама себе заганяла в тупик. А вже тоді, пану Зорі доведеться рахувати не кількість парафій УПЦ, які перешли під юрисдикцію УПЦ КП, а кількість парафій і священиків, які втратила УПЦ КП через свою необдуману політику та надмінне ставлення до "братніх" Церков України.

священик Олег Точинський, клірик Волинської і Луцької єпархії УПЦ

 

Матеріал взято з сайту "ХРИСТИЯНСЬКИЙ ОГЛЯДАЧ"

На тлі існуючих в країні масштабних проблем створюються додаткові передумови для нагнітання серйозних протиріч всередині українського суспільства

У вчорашньому вечірньому випуску ТСН Тиждень на каналі 1 + 1 був продемонстрований сюжет, що підводить аудиторію каналу до думки про те, що Українська Православна Церква насправді виступає «п'ятою колоною» Москви.

Підставою для таких припущень стала перереєстрація статутних документів кримських єпархій УПЦ відповідно до російських законів.

Ось що з цього приводу сказав один з експертів ТСН Олександр Саган: «Юридично і де-факто, судячи з тих змін, які внесені до статуту, і власне, там прямо написано, що розташованим центром Сімферопольської і Кримської єпархій виступає Республіка Крим, яка є суб'єктом Російської Федерації. Тим самим фактично визнана анексія Криму Російською Федерацією, що, на мій погляд, є державною зрадою».

 

Суть питання

1 липня 2014 вступив в силу Федеральний закон РФ № 124-ФЗ від 05.05.2014 року, яким передбачено, що всі юридичні особи, які мали відповідно до установчих документів місце знаходження на території Республіки Крим або території міста федерального значення Севастополя, повинні привести свої установчі документи у відповідність до законодавства Російської Федерації і звернутися із заявою про внесення відомостей про них до єдиного державного реєстру юридичних осіб в термін до 1 січня 2015 року.

Ближче до цієї дати було прийнято рішення перенести завершення відповідних процедур на 1 березня, оскільки жодна з конфесій, представлених в Криму, не встигала перереєструвати свої документи до спочатку заявленого терміну.

Варто відзначити, що на сьогодні на півострові представлена ​​ціла палітра релігійних організацій. Найбільшими з них є єпархії Української Православної Церкви.

У Криму є також структури невизнаної у православному світі Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) і підчинені Святому Престолу Українська греко-католицька (УКГЦ) та Римо-католицька церкви.

Крім того, на півострові діють численні протестантські громади.

Так що це було: зрада чи висмоктана з пальця проблема?

Судячи з сюжету ТСН, процес юридичної перереєстрації єпархій УПЦ в Криму відповідно до російських законів може прирівнюватися до державної зради.

У цьому зв'язку для початку потрібно відзначити, що навіть не дуже лояльний до Української Православної Церкви ресурс uainfo.org визнає, що і після юридичних змін статутів кримські єпархії УПЦ залишаються невід'ємною частиною даної Церкви. Зокрема, «стаття друга розділу першого нового Статуту говорить: «Єпархія є канонічним підрозділом Української Православної Церкви і входить до її ієрархічної структури. Українська Православна Церква не має прав юридичної особи, є самокерованою частиною релігійної організації Руська Православна Церква (інше офіційне найменування - Московський Патріархат), іменованої надалі в тексті цього Статуту - "Руська Православна Церква") з правами широкої автономії. Українська Православна Церква здійснює свої повноваження щодо Єпархії через Священний Синод Української Православної Церкви і зареєстрована на території України як релігійний адміністративний центр Київська Митрополія Української Православної Церкви (далі - "Київська Митрополія") в особі Митрополита Київського і всієї України (Місцеблюстителя)", що на сухій юридичній мові означає, що Кримські єпархії навіть після російської окупації залишаються частиною Московського Патріархату в Україні, тобто Українською Православною Церквою з правами широкої автономії».

По-друге, виникає ряд цілком логічних запитань до каналу 1 + 1 і його експертів, які (в першу чергу з точки зору журналісткої об'єктивності) повинні були б у теорії надати загальну картину, пов'язану з перереєстрацією різних релігійних громад на Кримському півострові.

Перше - чи підіймав свій голос Олександр Саган, коли представники греко-католиків в листопаді 2014 допустили можливість перереєстрації своїх парафій в Криму згідно з вимогами російської сторони? Чи називав він їх зрадниками або стороною, яка має намір піти на державну зраду?

Святослав Шевчук

"Українська греко-католицька церква допускає можливість перереєстрації згідно з російським законодавством на території Криму". Про це заявив на прес-конференції керівник департаменту зовнішніх зв'язків УГКЦ отець Олекса Петрів. "Якщо задоволення релігійних потреб віруючих, духовна опіка віруючих буде показувати необхідність перереєстрації, таке рішення буде прийматися", - сказав він" (http://www.sobytiya.info від 25 листопада 2014).

 

Друге - як журналісти каналу оцінюють факт офіційного переходу деяких протестантських громад Криму під "російську руку"? Це запроданство і державна зрада? І чи повинні у зв'язку з цим відповідні конфесії бути притягнуті до відповідальності перед українським законодавством?

«На Кримському півострові діють численні протестантські громади, зокрема, - п'ятидесятники, які нещодавно увійшли в знову засноване управління Російського об'єднаного союзу християн віри євангельської (РОСХВЕ) по Республіці Крим та місту Севастополь. На даний момент РОСХВЕ виявився чи не єдиною духовною конгрегацією РФ, яка офіційно включила до свого складу кілька кримських громад.

Зібрання

За словами єпископа Костянтина Бендаса, який призначений главою управління РОСХВЕ по Криму і Севастополю, на півострові і, зокрема, в Севастополі - близько 100 громад християн віри євангельської.

Протягом року Костянтин Бендас зустрічався з главами кількох об'єднань християн віри євангельської України. «У більшості з них абсолютно біблійне ставлення до ситуації. Церквам і людям потрібно служити, і якщо в даній політичній ситуації це важко для священиків української юрисдикції, то нехай це роблять росіяни. Церква повинна бути вище політики і будь кон'юнктури цього світу», - сказав він (http://mirvam.org від 23 лютого 2015 року)».

Третє - як слід сприймати деякі висловлювання єпископа Яцека Пиля, відповідального за пастирське окормлення віруючих Римо-католицької церкви на Кримському півострові (22 грудня минулого року він був призначений Ватиканом делегатом для душпастирського округу Римсько-католицької церкви (РКЦ) у Криму та місті федерального значення Севастополі) в інтерв'ю «Сибірській католицькій газеті»?

Яцек Пиль

Нагадаю, що найбільш значущими моментами з матеріалу виступають наступні аспекти:

1) За словами єпископа, душпастирський округ створений на основі домовленості між Ватиканом і Російською Федерацією для адміністративних цілей, щоб Католицька церква могла зареєструвати у Криму свої парафії і «існувати в новій державі - Російській Федерації».

Окремо відзначу - "для адміністративних цілей". Але ще більш цікаве - щоб парафії РКЦ в Криму могли існувати в новій (!!!) державі - Російській Федерації.

Ще один пікантний нюанс: «Зараз йде перереєстрація парафій, ми виробили типовий Статут для всіх парафій, Міністерство юстиції передало цей Статут в Москву, там він пройшов експертизу, і нам його повернули з деякими поправками. Ми переробимо його з урахуванням зауважень і будемо подавати документи на кожну параафію до Міністерства юстиції, щоб їх зареєстрували».

Іншими словами - РКЦ в Криму спокійно працює по лінії узгодження необхідних документів з Москвою і не бачить в цьому ніякої особливої ​​проблеми.

Загалом, якщо відштовхуватися від логіки ТСН і 1 + 1, то можна сміливо стверджувати - Ватикан зрадив Україну.

2) Що стосується реєстрації Греко-католицької церкви в Криму, то, за словами єпископа, греко-католицький священик з Євпаторії Богдан Костецький уповноважений Ватиканом створювати Кримський екзархат.

Знову ж таки - логіка ТСН і 1 + 1 наштовхує тільки на один висновок. Ватикан двічі зрадив Україну! І спровокував на зраду ще й українських греко-католиків!

Більш того, якщо вже зовсім "загорітися" завзяттям і філософією 1 + 1, то деякі "експерти" можуть піти ще далі і поставити наступне питання.

Як можуть греко-католики надалі перебувати під керівництвом Ватикану як центру, що підштовхує їх до "зради Батьківщини" через створення згаданого Кримського екзархату? Адже за логікою в процесі його формування доведеться так чи інакше визнавати в документах «приналежність» Криму РФ і т.д.

 

Підсумкове питання

Як у розрізі зазначеного вище оцінювати сюжет 1 + 1? Як спробу із питання адміністративного характеру, в яке залучені всі релігійні організації півострова, роздмухати пожежу "зради національної ідеї та державності"? Якщо це так, то для стабільності нашого суспільства в такий непростий час це, напевно, буде дуже "хороший подарунок".

Максим КОСТЕНКО

Матеріал взято з сайту "ХРИСТИЯНСЬКИЙ ОГЛЯДАЧ"

Образа

Але всі спроби привласнити її закінчуються плачевно... Звірятко це маленьке і спритне, може випадково потрапити в душу будь-якої людини. Людина це одразу відчуває. Їй стає прикро.

Звірятко починає кричати людині: «Я випадково попалось! Випусти мене! Мені тут темно і страшно! Відпусти!..» Але люди давно розучилися розуміти мову тварин. Є такі, які відразу відпускають образку, поки вона маленька - це найкращий спосіб розпрощатися з нею.

Але є такі, хто ні за що не хоче її відпускати. Вони відразу називають її своєю і носяться з нею, як з писаною торбою. Постійно думають про неї, опікуються нею... А їй все-рівно не подобається жити в людині.

Вона крутиться, шукає вихід, але оскільки зір у неї зір поганий, сама вихід знайти не може. Така ось недолуга тваринка. Та й людина теж... стиснеться вся, і ні за що не випускає образу.

А звірок-то голодний, їсти хочеться - от і починає потихеньку їсти, що знайде. І людина відчуває це. То там заболить, то тут... Але не випускає людина з себе образку. Тому що звикла до неї. А вона їсть і росте... Знаходить всередині людини що-небудь смачненьке, присмоктується і гризе. Так і кажуть: «Образа гризе».

І врешті-решт приростає до чого-небудь в тілі людини і проти своєї волі стає її частиною. Слабшає людина, хворіти починає, а образа всередині продовжує рости... І невтямки людині, що тільки й треба - взяти і відпустити образку! І їй без людини краще, і людині без неї легше живеться...

Мораль: Образа - це стан душі. По суті, ми самі приймаємо рішення бути ображеними чи ні. І коли в черговий раз ви захочете образитися, подумайте: чице справді приємно - безконечно жаліти себе? Хижак завжди відчуває слабкого і нападає саме на нього. Не дарма в народі кажуть: «На ображених воду возять».Відпустіть образку, нехай собі біжить!

Матеріал взято з сайту "ХРИСТИЯНСЬКИЙ ОГЛЯДАЧ"


БОГ НЕ БУДЕ РЯТУВАТИ ЄВРОСОЮЗ

Великий резонанс у грецькій блогосфері викликало відкрите послання архімандрита Христофора (Агелоглу) начальнику валютної стратегії Deutsche Bank Білалу Хафізу.

Приводом для написання листа стала криза на Кіпрі та заява німецького банкіра, в якому той висловив переконання, що «тільки Христос зможе врятувати Єврозону»  [1].

Публікуємо повний текст цього послання:

«Високоповажний пане Білал Хафіз, 17 березня 2013 року, Ви, коментуючи кризу в Європі, пов'язану з проблемою Кіпру, як людина в силу свого положення не з чуток знайома із справжнім станом справ заявили, що «тільки Христос зможе врятувати Єврозону». 

У зв'язку з тим, що я по милості нашого Господа Ісуса Христа удостоєний честі бути Його служителем і знаю в чому полягає Його Свята Воля, хочу Вас запевнити, що чоловіколюбний Господь хоче спасіння всього людства (а значить і Євросоюзу). 

Але як це не сумно, Всемогутній Бог рятувати Об'єднану Європу не буде. 

Справа в тому, що (як Ви, мабуть, знаєте) Бог поважає свобідну волю людини, і не скасовує її за жодних обставин. Причина, по якій Господь наш Ісус Христос не втручається,  щоб врятувати єврозону, полягає в тому, що сама Об'єднана Європа не захотіла при складанні своєї Конституції згадати про ім'я Христа або хоча б про свої християнські витоки і спадщину. 

Якщо в Європі не хочуть навіть згадувати Ім'я Господа, Він поважає її вільний вибір і не втручається. Адже Божественна допомога була б сприйнята як «антиконституційна» і неправомірна всіма самопроголошеними «рятівниками», які заявляють, що виправлять ситуацію своїми власними людськими силами. Більш того, Євросоюз не тільки не любить Того, Кого ви вважаєте її єдино можливим Спасителем, але й ненавидить Бога, обожествивши матерію. 

Господь сказав людям «Милости хочу ...»[2]. А про Євросоюз він говорив наступне: «накладаєте на людей тягарі, які важко носити, самі ж жодним пальцем своїм не доторкнетесь до них»[3]. Згадаймо і ще одні слова Господа: «І коли позичаєте тим, від кого сподіваєтесь одержати, яка за те вам дяка? Бо і грішники позичають грішникам, щоб стільки ж одержати» [4]. Євросоюз же як найгірший лихвар всіх часів роздає кредити не«не чекаючи нічого», а щоб погубити і розтоптати своїх позичальників.

Христос прийшов на землю, щоб об'єднати людей Своєю Любов'ю:«Щоб усі були єдине» [5]. Євросоюз зажадав іншої єдності - об'єднання на матеріальній основі, на базі поклоніння мамоні. І тепер Європа пожинає плоди цього. Розкладаючись і розпадаючись на частини, вона являє правоту євангельських слів «Хто не збирає зі Мною, той розкидає» [6]. Господь сказав: «Заповідь нову даю вам, щоб любили один одного» [7]. А Єдина Європа знищує народи, позбавляє людей роботи, засобів до існування, ліків, підштовхує до самогубства. Єдине що турбує цього безжального лихваря - боязнь втратити свої величезні відсотки по «кредитами». Євросоюз вигодував своїх членів в поклонінні мамоні. І навіть тепер, коли він пожинає наслідки своїх дій, з потурання Європейського Суду в європейських столицях підноситься хула і паплюження на Христа (в такій мірі і з таким цинізмом, до якого не додумалися навіть ті, хто Його розпинав). 

Випадковість чи ні, що Євросоюз душить і знищує насамперед Ірландію, Грецію, Португалію, Кіпр, Іспанію та Італію (опановує їх спершу легкими кредитами і поклонінням мамоні) - країни, народи яких відрізнялися глибокою релігійністю і багатовіковою християнською культурною спадщиною? 

Так як в умовах сьогоднішньої кризи, тільки Ви один згадали про Того,Кому Єдиному під силу врятувати Європу, мій обов'язок як священнослужителя написати Вам цього листа, щоб Ваша благородна душа не сподівалася даремно на врятування Євросоюзу. Що відбувається навколо нас - ще навіть не «початок хвороб» [8]. Господь наш Ісус Христос може звернути до членів Європейського Союзу тільки наступні слова: «Але знаю вас: ви не маєте в собі любови до Бога. Я прийшов в ім'я Отця Мого, і Мене не приймаєте Коли ж прийде інший у ймення своє, того приймете»[9]. 

А народам країн, які входять до Євросоюзу, після їх добровільного попадання в кредитне рабство, деградації, підпорядкування контролю з боку іноземних кредиторів, електронного регулювання всіх угод понад 500 євро, пограбування банківських вкладів, відмови від національного суверенітету залишається чекати лише виконання пророцтва, даного в Апокаліпсисі: «І він зробить те, що всім, малим і великим, багатим і вбогим, вільним і рабам буде начертання на праву руку їх або на чоло їх, і що нікому не можна буде ні купувати, ні продавати, крім того, хто має це начертання, або ім’я звіра, або число імені його» [10]. 

З повагою, Архімандрит Христодул Агелоглу, духівник Ісіхастіріона «Фовера Простасія» (Всемилостива Заступниця).

 1 «Начальник відділу валютної стратегії DeutscheBank Білал Хафіз порівняв єврозону з 14-річним підлітком, якому потрібен позитивний приклад. У своїй промові він зупинився на економічних аспектах. Хафіз вважає, що валютний блок повинен рухатися до більш тісної інтеграції, аби подолати назрілі протиріччя. Крім того, єврозоні необхідно вибирати методи роботи, які всі будуть поважати. На думку співробітника банку, зараз країнам, що використовують євро, потрібен ідеал, який можна наслідувати. «Єврозона вступила в підлітковий вік - 14 років. Її розривають внутрішні протиріччя, вона підозріло ставиться до влади», - провів паралель Хафіз. Він стверджує, що так звані «батьки» - Німеччина і Франція - не врятують Старий світ від кризи. Єдина особистість, яка об'єднує нас, - це Ісус Христос, сказав він.(http://russian.rt.com/Economics/5823).

2 Мф. 12:7.

3 Лк. 11:46.

4 Лк. 6:34.

5 Ін. 17:21.

6 Лк. 11:23.

7 Ін. 13:34.

8 Бо постане народ на народ і царство на царство; і будуть землетруси у різних місцях, і будуть голод і заворушення; це – початок хвороб.(Мк. 13:8).

9 Ін. 5:42-43.

10 Одкр. 13:16-17.

Дерело: agionoros.ru

Матеріал взято з сайту "ХРИСТИЯНСЬКИЙ ОГЛЯДАЧ"

АФОНСЬКИЙ СТАРЕЦЬ ПАРФЕНІЙ: ХОЧУ, ЩОБ ГОСПОДЬ ДАВ ПОКАЯННЯ НАРОДУ УКРАЇНИ

 

Афонський старець Парфеній - українцям: Хочу побажати, щоб Господь дав покаяння цьому народові

Ігумен монастиря святого Павла архімандрит Парфеній (Мурелатос) - один з найбільш шанованих духівників у православному світі. У 1974 році братія монастиря обрала його, тоді простого ченця - лісничого, своїм ігуменом. Старець вже майже 60 років трудиться на Cвятой горі Афон. Він знав і знає особисто багатьох подвижників.

Геронда очолював делегацію, яка супроводжує велику православну святиню - Дари волхвів, що вперше за 500 років покинули межі афонського монастиря, щоб побувати в Росії, Білорусі та в Україні.

В останній день перебування в Києві архімандрит Парфеній розповів «УНІАН -Релігії» про чудеса, які відбуваються на Святій горі Афон. Геронда висловив свою думку про те, на яких умовах Україна могла б вступити до ЄС. Про те, що думають на Афоні про Восьмий Вселенський Собор. І про те, чи хороша, на його думку, ідея автокефалії для Української Православної Церкви. Старець дав духовні поради, побажав українцям покаяння і розповів старозавітну історію.

 «ВІРА ЛЮДЕЙ ЗДІЙСНЮЄ ЧУДЕСА»

- Геронде, благословіть! Ми зустрічаємося з Вами в дні, коли в Україні перебуває священна реліквія, яку зберігає ваш монастир - Дари волхвів. Чи відбуваються на Афоні чудеса в наші дні? Розкажіть про сучасні чудеса Святої Гори.

- Так, звичайно. Чудеса не припинялися і ніколи не припиняться. Якби ми тільки перераховували чудеса, які Пресвята Владичиця здійснила і здійснює, треба було б тисячу томів написати, тільки перераховуючи їх.

- Можете навести приклади?

- Ну що ж ... Віра людей здійснює чудеса. Тому що, коли людина віруюча просить Бога, просить Пресвяту Богородицю, Вони здійснюють диво і зціляють її. Є особисті чудеса, які здійснює Пресвята Владичиця Богородиця. Але є і загальні чудеса, актуальні для всіх.

Наприклад, економічна криза, як відомо, торкнулася і вашої країни, і Греції. І ця криза, найімовірніше, технічна, створена людьми. Це технічна криза, штучна. Тому що гроші є. Але, на жаль, вони дуже не в багатьох кишенях. І ніякий уряд досі, принаймні з тих, що я знаю, не оподатковував Святу гору Афон. У неї завжди були привілеї. Навіть турки не обкладали податком Афон. А нинішній уряд обклав страшними податками Святу гору.

Але Пресвята Владичиця Богородиця, яка стільки століть зберігає Святу гору, в останній момент в грецькому парламенті втрутилася. І певною мірою позбавила Гору від тих податків, які передбачалися. Чудесним способом. І були ми визволені. Там готувалися страшні закони. Святу гору Пресвята Владичиця зберігає. І ми знаємо, що з найдавніших часів і до цього дня, Вона піклується про Святу гору.

З особистих чудес, ну що сказати?.. Ми, коли є необхідність якась, бажання якесь і просимо - відразу допомагає!

Ось про таке просте чудо можу вам розповісти. У нас в монастирі трудники працювали. У мене не було грошей, щоб їм заплатити. Треба сказати, що я з внутрішнім примусом це зробив, звернувся до Пресвятої Владичиці і сказав (у Геронде тремтить голос, - авт.): «Пресвята Богородице, не маю чим заплатити людям. Допоможи! Допоможи мені, я потребую. Що мені робити? Куди мені йти?» І наступного дня приїжджає в монастир один чоловік і каже: «Отче ігумене, ось я привіз 50 тисяч євро». Я йому кажу:«Дякую тобі». У першу ж чергу дякую Богові і Нашій Владичиці Богородиці.

Ось які чудеса ми спостерігаємо. Чудеса кожен день. На Святій горі немає ні городів, ні володінь своїх якихось, але Пресвята Владичиця Економіса Святої гори Афон, яка дбає про її добробут. І ніколи у нас немає ніякої потреби.

У Житії святителя Григорія Палами розповідається: коли святитель був на горі і трудився богословськи проти Варлаама та Акиндина, у нього була братія 10-12 чоловік. Але у нього не було можливості до існування. Грошей не було.

І з'явилася йому Пресвята Владичиця з двома ангелами. Прийшла до святителя Григорія Палами і звернулася до ангелів, які були поруч з Нею, кажучи їм: «З цього моменту ви будете піклуватися про цього старця, духівника», - маючи на увазі святителя Григорія, - «Щоб ні у нього, ні у його братії, не було ніякої потреби більше!»

Я одного разу, коли молився по чотках, він (біс) прийшов спокушати мене і вирвав у мене чотки. Він зайшов у келію, де я молився по чотках і вирвав у мене чотки з рук. І зник. І я не міг це перенести, що прийшов біс і забрав у мене чотки. І я звернувся до Пресвятої Владичиці і кажу (хвилюється і говорить з щирою образою, - авт.): «Владичице Пресвята, я не можу заспокоїтися, коли думаю, що демон прийшов і забрав у мене прямо з рук чотки мої». Кажу: «Володарка, примусь його, щоб він повернув мені мої чотки» .

Проходить день - нічого... Два дні - нічого... А я наполегливо молився. На третій день я на диванчику дрімав, заходить демон з вікна, тримаючи в руках мої чотки. І кидає в мене, чотками прямо в обличчя. Але чотки впали поряд зі мною, не потрапили в мене . І я почув таке: «Бууум!»

Прокидаюся від сну, беру чотки. Я впізнав їх. Це були мої чотки. Я сказав: «Дякую Тобі, моя Владичиця, що Ти змусила його, примусила мої чотки віддати». Багато різних чудес. Кожен день, на кожне наше прохання Вона відповідає.

«Я НЕ ПОЛІТИК, ЩОБ СУДИТИ ЄВРОПУ. АЛЕ НЕМАЄ ЩИРОСТІ».

- Геронде, що Ви знаєте про Україну? Чи існує пророцтво про Україну і Київ? Що кажуть афонські старці?

- Зараз у всьому світі конфлікти, війни, розлад, скрізь криза. Де зараз об'єднана Європа?! Подивіться, що зараз з Грецією відбувається в об'єднаній Європі! Дали гроші, ще гроші, ще гроші ... І ми тепер у боргах, ми винні . Приїжджають з Європи і говорять, запроваджуйте нові податки, знижуйте рівень зарплат. Знизили зарплати, підвищили податки на землю, на оренду, на все. Примушували парламент, щоб він обклав податками Святу гору.

Бачите, що відбувається в світі? І всі в боргах. Тому що величезні гроші даються, і «бери кредит, бери кредит». Те ж саме і в Україні. Те ж робили і на Кіпрі. Знищили Кіпр. Кіпр був у дуже хорошому економічному стані. Тільки вони в об'єднану Європу увійшли - Європа їх знищила. Особливої ​​привабливості вступу до Європи я не бачу.

Я не політик, щоб судити Європу. Але немає щирості. Немає щирості... (прошептав. - авт.). Об'єднана Європа - до цих пір не може єдину конституцію створити. Як керувати цією всією об'єднаною Європою. Тому що вони не можуть погодитися один з одним. Оскільки там у всьому цьому процесі беруть участь люди, які не вірять в Єдиного Бога, в Одного Єдиного Бога. Що?! Як вони можуть домовитися?!

Нехай Україна, скажімо, увійде до Європи. Але нехай спочатку проголосують і погодяться з єдиною конституцією для європейських держав, де буде чітко вказано, що ми віримо в Єдиного Бога. І забезпечена свобода віросповідання в Єдиного Бога.

Я думаю, що якщо Україна увійде до Європи, з нею трапиться гірше, ніж з Грецією. Тому треба бути дуже уважними. Потрібно молитися Богу, Пресвятій Богородиці, святим. Тільки Господь може позбавити нас від важкого становища, в якому ми знаходимося.

 

«ЦЕРКОВНЕ САМОВРЯДУВАННЯ У ВИГЛЯДІ АВТОКЕФАЛІЇ - ​​РІС НЕПОГАНА. АЛЕ КОЛИ ІСНУЄ МИР»

- Отче Парфеніє, сьогодні у нас є прихильники незалежності для Української Православної Церкви. І є ті, хто вважає важливим, щоб Церква залишалася в складі Московського Патріархату. Ваша думка, як правильно?

- Я думаю, що церковне самоврядування у вигляді автокефалії - це річ сама по собі непогана. Але коли існує мир. Коли це питання не стає питанням поділу людей, пастви. Тому мудрість, ймовірно, підказує, наскільки можна зберігати єдність з Патріархією Московською. Моя думка, щоб усі країни колишнього Союзу були в єдиній Руській Православній Церкві. Це особиста думка.

- А що на Афоні говорять про підготовлюваний Восьмий Вселенський Собор? Що він нам принесе?

- Сказано. Ми знаємо, що буде Восьмий Вселенський Собор. Буде. І він повинен бути. Тому що є багато різних питань, що стоять перед нами. Є багато сект, люди заплутані. Будемо чекати, що буде щось хороше.

- Не варто його боятися?

- Абсолютно ніякого страху.

- Ви добре знали і багато спілкувалися з одним із шанованих грецьких ченців і духовних світил XX століття - старцем Паїсієм Святогорцем. Що винесли для себе із спілкування з ним? Яку головну відповідь Ви від нього отримали?

- Дуже багато речей я пам'ятаю про нього. Це була людина - аскет. Дуже вірив він Богові і Пресвятій Богородиці. Це був улюблений народом чоловік. З великою любов'ю він вчив людей. Тому Господь великою благодаттю наділив його. Тому що він дуже близький був до Бога. Одного разу ми побачимо, Вселенська патріархія зарахує його до лику святих. Тому що в церковній свідомості він святий. Чудес багато зробив ще за життя. Але і зараз продовжує, вже після своєї блаженної кончини продовжує здійснювати чудеса. Це свідчення! Свідоцтво - це голос народу. Багато книг з вуст старця Паїсія зараз видано. Ось це свідчення про старця Паїсія, яке я хотів би сказати . А деталі там.

Афонський старець Паїсій Святогорець

- Сьогодні є на Афоні такі ж старці?

- Завжди є старці. «Ісус Христос вчора і сьогодні, і навіки Той же» (Євр. 13:8). Завжди будуть старці. Коли ще був живий отець Паїсій, був ще й отець Порфирій на Святій горі. отець Яків (Евбейський), отець Єфрем (Катунакіоте). Це були святі люди. У кожну пору, в кожній епосі Господь виявляє старців.

«КОЛИ МОЛИТЕСЯ - ЗАКРИЙТЕСЯ В СЕРЦІ СВОЄМУ»

- Як правильно молитися, щоб Господь почув? Навчіть!

- Христос каже відносно молитви: «Поспішайте молитися! Пильнуйте й моліться! Бо не знаєте часу і години, коли Син Людський прийде». Увечері, вранці чи опівночі? ("Пильнуйте, бо не знаєте ні дня, ні години, в який прийде Син людський" (Мф. 25:13). «Пильнуйте й моліться» (пор. Мф. 26:41).

В іншому місці Господь каже: «Коли молитеся - закрийтеся в серці своєму». Усередині себе. А все інше має залишитися зовні. Тому що демон, спокушаючи людей, не дає їм можливості молитися. Старається. Ми можемо протягом дня робити все, що завгодно: ходити, займатися справами, читати, грати ... І він нас залишає - робіть, що хочете. І як тільки ми беремо в руки чотки: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!» - Буде дзвонити телефон, у двері хтось прийде стукати, у вікна хтось почне грюкати. Хтось буде в стелю тарабанити. Різні думки в голову прийдуть. І він (біс) не дає людям помолитися.

По можливості (людина) повинна з самого юного віку вчитися молитися. Тому що молитва - це те, що нас об'єднує з Богом. Це та ланка, яка об'єднує людину з Богом.

Якщо хтось хоче побачити яку силу має молитва, для прикладу нехай візьме чотки на одну годину помолитися. «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!» (Герондо повторює три рази , - авт.) І розділить на чотири по 15 хвилин. І поспостерігає, що перші п'ятнадцять хвилин буде приходити йому в голову. Що буде приходити в середині - які думки. Які думки будуть на третій п’ятнадцятихвилинці. І коли він закінчить годину молитви, подивиться і поспостерігає за собою: що він зрозумів, що він виніс? Ось так от можна зрозуміти яку силу має молитва. Але яка праця, і яка боротьба потрібна для того, щоб ця молитва відбулася!

 

«ЩОБ КОГОСЬ ПОСТРИГТИ В ЧЕРНЕЦТВО, ВІН МАЄ БУТИ ХОРОШОЮ ЛЮДИНОЮ»

- Отче Парфеніє, як стати послушником у вашому монастирі? Берете в монастир чоловіків з України?

- Якщо хтось - хлопець чи дівчина - захоче стати монахом, тоді й Господь, і Пресвята Богородиця покажуть йому місце, де йому подвизатися. Коли є думка і бажання стати ченцем, черницею, не треба особливо замислюватися, в усякому разі, не засмучуватися з питання куди йти, бо Господь і Пресвята Богородиця вкажуть куди йти.

- А як у вас можна потрудитися? Розкажіть про афонські чернечі традиції.

- Так, звичайно, все це можна. Просто приїжджають (чоловіки) і просять, кажуть я хочу стати у вас ченцем у монастирі.

Якщо хтось хоче стати ченцем, так не буває, що хтось приїде і каже: "Геронде, я хочу стати ченцем, постригайте мене!" Є у нас статут Святої гори. Є внутрішні монастирські розпорядження, як управляється конкретний монастир. Це вище наших бажань: хочу роблю це, не хочу - роблю інше ... Є древній закон.

Отже, правила такі: той хто хоче стати послушником - від одного року до трьох років буде випробуваний в монастирі, тобто послушником. Якщо він не може витримати послуху правилами і встановленням монастиря, ми не будемо його постригати в чернецтво.

Щоб когось постригти у чернецтво, він повинен бути хорошою людиною. Навчитися смирення і послуху. Щоб він не був ледачим, був працьовитим. Щоб виконував своє молитовне правило. Любив Церкву. Постив у встановлений час. І щоб він внутрішньо відчував це покликання стати ченцем.

І я як ігумен, як старець у монастирі, щоб постригти когось у чернецтво, якщо мені не приходить понад звістка від Бога, що я повинен постригти цю людину в чернецтво - я не буду постригати. Я зачекаю, і десять років, щоб він побув у монастирі. Я не буду постригати, поки Господь мені сам не вкаже, що я повинен постригти.

Тобто це не випадковість. Ми дуже уважно ставимося до цього. Тому що, якщо я зроблю постриг в чернецтво, а він піде у світ і залишить чернецтво ... Це велика відповідальність. Ми дуже уважно до цього ставимося .

 

«Я НАВІТЬ НЕ ДУМАВ ПРО ЧЕРНЕЦТВО, А БОГОРОДИЦЯ ВІДПОВІЛА МЕНІ»

- Тобто Ви не можете сказати , дивлячись на людину, йти йому в монастир чи створювати сім'ю? У нас є такі старці, які говорять прямо...

- Ні, це не зовсім правильно. Коли в монастир приїжджають чоловіки, або коли я виїжджаю в світ, щоб сповідати людей - в Афіни, в Салоніки, якщо хтось приходить запитати моєї поради і каже: «Отче, я хотів би стати ченцем». Я кажу йому: "Це хороший помисел стати ченцем, але твоє завдання зробити це предметом своєї молитви". Говорити: «Владичице Пресвята, я хочу стати ченцем. А що хоче Бог від мене?» І Господь дасть йому звістку, відповість йому.

Не можна говорити людині: «Іди в монастир, будь ченцем». Це неправильно. Тому що вони йдуть в монастир і потім не можуть там перебувати, і відходять.

Тому ми молимося, щоб Господь нам сказав, що нам робити.

- Геронде, кожен день ми приймаємо безліч рішень - як дізнатися волю Божу, приймаючи те чи інше рішення?

- Тільки молитва. Тільки через молитву. Молитва. Господь дасть звістку. Я це кажу, тому що у мене є досвід, у своєму особистому житті.

Тому що, я коли хотів стати ченцем .. Я не так от просто став ченцем. Я не хотів взагалі ставати ченцем. Я просив Богородицю допомогти знайти роботу і працювати. А мені Богородиця сказала: «Хай працюють на цих роботах інших інші. А ти повинен стати ченцем і робити інше». Я навіть не думав про чернецтво, а Богородиця відповіла мені.

«МИ ПОВИННІ ДОТРИМУВАТИСЯ СВОГО ПЕРЕДАННЯ, СВОЄЇ ТРАДИЦІЇ»

- Як відійти, звільнитися від тих гріхів, які ми часто повторюємо?

- Так, звичайно, ми повинні сповідатися, скільки б не повторювався гріх, ми повинні це сповідувати, поки він повторюється. І закликати допомогу Божу, і волати про допомогу духівника, щоб позбутися цього гріха. Якщо він не йде, ми повинні стукати в двері Господа і Його просити, Благого Господа, щоб Він визволив нас від гріха.

Господь каже: "Просіть, і дасться вам, шукайте і знайдете, стукайте, і відчинять вам" (Мф. 7:7). І хто просить отримає. «Без Мене не можете нічого чинити» (Ін. 15, 5)

Тому, коли у нас є якась пристрасть, ну, наприклад, до злодійства, брати чуже. Ми благаємо, просимо:«Пресвята Богородиця, Господи Ісусе Христе, визволи мене від цієї пристрасті, від цього гріха!»

Або той, у кого є бажання непереборне впасти в гріх блуду чи перелюбу - треба молитися, кликати до Бога. Ми благаємо Христа і Він нас визволить. Наша віра!

- Кажуть, що надходять останні часи... Як в останні часи спастися?

- Трошки пізніше таки останні часи прийдуть. Але вони прийдуть в будь-якому випадку. Хоч сьогодні, хоч завтра, ми повинні дотримуватися свого передання, своєї традиції. І все наше життя і нашу надію покладати на Бога. Не треба боятися. І робити з цього тему. Ми бачимо, зараз гріх панує у світі. Але з іншого боку, ми бачимо скільки святих у цьому грішному світі. Царство Боже здобувається силою!

- Що Ви побажаєте народу України?

- Я хочу побажати, щоб Господь дав покаяння цьому народові. Щире почуття каяття.

Як у Старому завіті розповідається, в місті Ніневії було 120 тисяч народу. І Господь прийняв рішення знищити Ніневію за гріх. Тому що вони впали в страшні гріхи. І послав пророка Йону, щоб він пішов і проповідував їм, що наблизився день конкретного для них суду. ("І було слово Господнє до Йони, Аміттаєвого сина, таке: Устань, іди до Ніневії, великого міста, і проповідуй проти нього, бо їхнє зло прийшло до Мене" (Іон.1:1-2).

І пророк Йона, він не хотів йти. Як? Куди йти?! Він сів на корабель, щоб поплисти подалі від Єрусалиму. І коли корабель потрапив у бурю і Йона міг потонути... Вже викинули все, будь-який багаж. Це говорить про те, що вже тільки життя було цінне. Були вже готові померти люди. Він же, як відомо з Писання, в трюмі дрімав. Господь послав на нього сон.

Коли він піднявся наверх, запитав: «Що ви викидаєте вже останні речі?» Відповідають: «Ми потонемо!» І Іона зізнався: «Я винен, викиньте мене в море , щоб ви були врятовані».

Кинули його в море. І кит величезний, як каже Писання, величезна риба проковтнула його. Через три дні викинув він (кит) Йону на берег - ніневійский. Саме біля Ніневії його риба і сплила.

Ну що ж, якщо вже така справа, то довелося йому йти до Ніневії. Прийшов і проповідував і сказав: «Знайте, не буде більше Ніневії, якщо ви не покаєтеся!»

І оскільки він їм це все розповів, що Господь йому наказав він передав, то пішов навпроти Ніневії, щоб звідти побачити, як Господь знищить Ніневію. Він сидів над Ніневією і бачив її. Там було жарко дуже, припекло страшно голову. І проросло дерево, яке зробило тінь над Йоною, щоб сонце не пекло йому голову. Але, як каже Писання, прийшов черв'як і підточив, висохла ця рослина.

Тому Йона звернувся до Бога: «Господи, навіщо Ти це зробив?» І відповів Господь: «Тобі шкода, що я знищив це дерево, а 120 тисяч народу, які каються? Невже, я не пошкодував би їх?» (" Ти шкодуєш про рослину, над якою не трудився, і не зрощував її, яка в одну ніч виросла і за одну ніч згинула. Невже Я не змилувався над Ніневією, містом великим, в якому більше ста двадцяти тисяч чоловік, які не вміють розрізняти правої руки від лівої, і безліч худоби?" (Іон. 4:10-11).

Якщо ми покаємося і закличемо допомогу Божу, Господь виведе з будь-яких тупиків. Головне молитва і покаяння.

Геронде, дякую Вам за зустріч і за Ваші духовні поради нашому народу в дуже непростий для України час. Бажаю Вам здоров'я і у всіх справах швидкої допомоги Богородиці, яка завжди з Вами і ніколи не покидає Вас.

Матеріал взято з сайту "ХРИСТИЯНСЬКИЙ ОГЛЯДАЧ"


Сергій Худієв

Від «Православного Оглядача»:  Автор статті - Сергій Худієв - наводить приклад Помісної Церкви до якої належить він сам та більшість його постійних читачів. Але проблема піднята ним не обмежується лише певною країною, народом чи однією з Помісних Церков, а є актуальною сьогодні всюди, де живуть та ведуть свою діяльність православні християни. Тому запрошуємо і тебе, наш читачу, поміркувати разом з відомим православним блогером над питання ідентичності Церкви і над тим, чим вона насправді є, особливо в теперешній час суспільно-політичних і церковних бурлінь в Україні та світі. Бо кожен християнин знає, що Господь цінує лише свідомий та осмислений вибір людини, особливо враховуючи те, що згідно Євангелія кожен особисто даватиме відповідь перед Божим Судним Престолом, а не ховатиметься за спини тієї чи іншої більшості чи меншості. 

 

Нещодавно я ще раз наткнувся в мережі на слова на кшталт: «Я не можу залишатися в Церкві Московського патріархату, в той час як...» - образи людини стосувалися до небажання Церкви вплутатися в політику на тій стороні, яку та людина гаряче підтримує.

Що ж, спробуємо розібратися. Коли люди говорять про Церкву і церковні проблеми та розколи, вони часто не розуміють один одного, наче говорять на різних мовах. Дійсно, для учасників бесіди слово «Церква»може означати різні речі.

Для одних Церква - це громадське об'єднання, яке відрізняється від інших лише кількісно - своєю порівняльної численністю - але не якісно. Церковні ієрархи - ті ж громадські лідери, до їхнього голосу хтось прислухається, вони могли б використовувати свій вплив у тих чи інших цілях. Одні гостро критикують  їх за те, що вони його не використовують для перемоги «правди» - як її бачать критики, інші (або ті ж самі) побоюються, що вони використають його для підтримки політичних сил, які їм не подобаються.

Люди дивляться на Церкву як на стару будівлю, колишнє призначення якої не представляє інтересу, зате зараз ось її можна було б якось використовувати - для партійних зборів, складування товару або чогось ще.

Цей погляд за умовчанням передбачає певну картину світу, в якій Бога, насправді, немає: є віра, приватні переконання людей, які можна якось використати, але от всього того, про що говорить Церква, - Бога, спасіння, вічного життя або вічного засудження, - немає. Закопають - «лопух виросте», всі людські цілі і прагнення можуть носити тільки цьогобічний характер, значить, і Церква цікава тільки з точки зору їх досягнення. Місія Церкви в цьому випадку - служити якимось цінностям, які люди визнають важливими: нації, суспільству, порядку, демократії, та чому завгодно.

Є інший погляд на Церкву. Звичайно, і він бачить Церкву як спільноту людей, наших сучасників, які живуть в своїх країнах, належать до певних культур, мають ті чи інші симпатії та антипатії, поділяють певні погляди своїх невіруючих сусідів. Але Церква в жодному разі не зводиться до цього, як не зводяться до свого земного життя  люди, які її складають.

Світ створений Богом, і саме Бог є метою, сенсом, спасінням і виправданням всього творіння і кожного людського життя. Мета життя - знайти вічне спасіння, тобто примиритися з Богом, розкаявшись у своїх гріхах, і ввійти в Його вічне Царство. Бог дарує нам це спасіння через Господа нашого Ісуса Христа, Який помер за наші гріхи і воскрес із мертвих. Христос досягає нас Своїм спасінням через Церкву, яку Він створив і в якій встановив Таїнства.

Церква існує безперервно з часів апостолів і зберігає спадкоємство віри, Таїнств і єпископських свячень. Христос обрав апостолів, апостоли обрали і поставили собі наступників - єпископів, і з часів апостолів до наших днів, від Єрусалиму до будь православної церкви в будь-якому місті і селі тягнеться безперервний ланцюжок хіротоній.

Православна Церква зберігає єдність: хоча в різних країнах існують Помісні Церкви, вони визнають один одного. Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил молитовно згадує Патріархів інших Православних Церков, вони поминають його.

Віруюча людина бачить цю реальність Тіла Христового, містичної єдності, яка тягнеться від апостолів до наших днів - через усі віки, країни і континенти, нації та держави - і таємниче об'єднує її з Господом, Матір'ю Божою і святими. Вона з трепетом і благоговінням приступає до єдиного Тіла Причастя і не бачить у всьому світі нічого більш дорогоцінного і важливого, ніж ця єдність з Христом і Його вірними.

Однак так буває, що в живих людей та їх суспільствах обидва погляди протиприродним чином змішуються. Людина, з одного боку, вірить в Бога, з іншого - захоплюється настроями своїх невіруючих сусідів і вважає, що Церква «повинна» енергійно взяти участь у тому чи іншому політичному русі, зайняти ту чи іншу сторону, гнівно засудити одних і підтримати інших...

«А, не хоче?!» Тоді людина готова вибрати собі іншу юрисдикцію і навіть конфесію, яка буде більш відповідати її вподобанням.

Це воістину страшний вчинок. Так, для мирської людини це просто перехід з однієї «юрисдикції» в іншу, але для віруючої - це розрив із світовим Православ'ям.

Трагічно, коли за таким розривом стоїть релігійний пошук, що збився зі шляху - але в цьому випадку людина хоча б шукає Бога, бажає бути слухняною Його слову. Але зовсім погано, коли для людини визначальним є не воля Божа, а політичні пристрасті - це вже безсумнівне боговідступництво. Стикаючись з подібною спокусою, необхідно пам'ятати - у що ж ми віримо щодо світу, людини і Церкви.

Матеріал взято з сайту "ХРИСТИЯНСЬКИЙ ОГЛЯДАЧ"


На мою особисту думку, від старту активної євроінтеграції і до сьогодні Київська патріархія все більше займається невластивими для Церкви справами.

Поміж двох крайностей: ізолювати себе повністю від суспільних процесів або ж розчинитися в них, обрали друге. Цим, на мою думку, Церква була принижена до рівня поличної партії або ж громадської організації, які відстоюють земні тимчасові інтереси тих чи інших фінансово-політичних кіл, у нашому випадку ще й очевидно, що іноземних.

Словами «Церква з народом» стали виправдовувати все що завгодно, цим виразом крутять «як циган сонцем». Я вважаю, що досить часто представники УПЦ КП своїми заявами сприяли поляризації нашого суспільства та загостренню громадянського конфлікту, що у випадку Церкви, є неприроднім та обурливим.  Гіркі плоди подібної діяльності рано чи пізно треба буде пожинати. (Подібне буде траплятися і надалі, якщо не буде покаяння. Наприклад, 9 років тому, УПЦ КП активно благословляла Ющенка привертаючи серця людей до нього і його команди. Чи вибачилася Церква за те, що ввела людей в оману, бо ж навіть народ дав йому ганебну оцінку на виборах. Якщо Бог був би з цим політиком, як нас запевняли, чи прийшли б ми до чергової Руїни в 2010?)

Найбільше мене розчарувала поїздка патріарха Філарета до США.

Перша причина – його участь у так званому «молитовному сніданку» з Обамою. Відомо, що нинішній президент США провадить відверту антихристиянську політику, його адміністрація активно лобіює інтереси ЛГБТ, просування абортів, дискримінацію християн. А чого варто лише безумне прагнення Обами бомбити Сирію,  в якій мешкають багато православних християн. «Снідати» з ним у подібних шоу-заходах означає непрямо схвалювати його діяльність.

Те ж саме з пропагандою патріархом Філаретом так званої «євроінтеграції» України. В голову не вкладається, як нинішні антихристиянські, ліберальні, глобалістичні та антиєвропейські  цінності ЄС, які там панують, раптом перестали становити небезпеку для українців. Порівняння з Христом, Який їв і пив з грішниками, тут недоречне, бо ж Христос приводив їх до покаяння. У нашому ж випадку, навпаки, Україна буде зобов’язана запроваджувати в себе «законодавство» ЄС, в тому числі і так зване, гендерне.

Друга причина – це надактивна програма дружніх зустрічей Патріарха Філарета з представниками американського політикуму цими днями, в тому числі з тими, хто сприяє розпалюванню громадянської війни в Україні. Церква не була вповноважена ні Христом, ні владою країни просити представників світового диктатора – США, втручатися у справи України. Це дуже серйозно і небезпечно.  

Редактор "Християнського Оглядача" Андрій Толстой

Матеріал взято з сайту "ХРИСТИЯНСЬКИЙ ОГЛЯДАЧ"

Наприкінці минулого тижня люди згадували річницю початку майдану. Що ж, в історії країн бувають трагічні сторінки - і їх краще не романтизувати, щоб не напрошуватися на їх повторення. Але вони минають. Майдан був страшним, інфернальним обманом, але і він залишиться в минулому.

Сергій Худієв

Пройде час, і Україна буде мирною, благополучною країною, де будуть цінувати людське життя, гідність і свободу. Жертв з усіх боків будуть поминати саме як жертв, а не як героїв, тому що люди будуть уникати героїзувати насильство. Це буде тепла, затишна, добра країна, і жити в ній буде добре. Тому що Бог любить Україну і дасть їй мир.

Але поки що робляться спроби відродити змучений пафос «революції гідності», знову проголосити гасла, які тоді запалювали людей. Це виглядає штучно і нестерпно сумно. Та й насправді, змучений пафос - це несамовито сумне видовище, як померла пристрасна закоханість. «Що ж ви відразу не сказали? - Так казали ж, ти не слухав». Люди слабкими і невпевненими голосами прославляють чудовий бенкет свободи і гідності, а в голові у них явно крутиться цитата з класика: «краще б і не було того бенкету».

Те, що сталося, викликає деякі паралелі з подіями, пов'язаними з релігійною громадою «Посольство Боже». Український проповідник нігерійського походження, Сандей Аделаджа, належить до так званої «теології процвітання» - псевдовчення, згідно з яким, якщо людина буде слухняна Богу, Бог благословить її рясно» і при цьому матеріально - причому, зрозуміло, вже в земному житті. «Рясні благословення» які виллються на вірного, будуть носити цілком відчутний характер - здоров'я і багатство. Треба тільки проявити віру та послух Богові, і покластися на Його обітниці. А найкращий спосіб проявити віру - це вкласти гроші в «служіння» проповідника процвітання. Бог обов'язково це оцінить, і віддасть вірному багаторазовим (і цілком фінансовим) прибутком.

Сам Сандей Аделаджа - людина здорова, пашить енергією і багатий. Цього не можуть заперечувати навіть його люті вороги і заздрісники. Його найближчі помічники також виглядають непогано - це безперечний факт. Ось, бачите, люди вже щосили насолоджуються «рясними благословеннями» які вони охоче закличуть і на вас своїми молитвами, якщо ви станете їх паствою.

І паства до Аделаджі стікалася - незважаючи на різку критику з усіх сторін, в тому числі з боку найближчих родичів по вірі - протестантів. Люди наповнювали величезні зали, щоб послухати людину, яка несла їм звістку надії - ви можете вилізти із злиднів, я знаю як, подивіться на мене, ви отримаєте такі ж «благословення». Люди жертвували всі свої гроші, продавали квартири, віддавали свої будинки і вирушали в знімні кімнати - пастор Сандей умів переконати їх, що в цьому полягає воля Божа для них, і що Бог, звичайно ж, ось-ось «благословить» їх надзвичайно «рясно». Люди вкладали гроші у «king's Capital», фірму, пов'язану з Сандеєм (згідно багатьом свідченням, ПО), очікуючи, що вони повернуться з величезним прибутком.

Зрозуміло, насправді Боже слово нічого подібного не обіцяє, чоловік благочестивий цілком може виявитися бідним і хворим, і багато святих людей такими були. Як і слід було очікувати, ніяких «благословень» пасомі Сандея не отримали. Замість цього вони втратили і так досить скромний достаток, який у них був. Як люди могли виявитися настільки нерозсудливими? Більшість із нас насторожаться (і правильно зроблять) коли їм пообіцяють великі гроші з повітря. Як нігерійському проповідникові вдалося вселити людям таку довіру? Зрозуміло, пастор Сандей - людина великого особистого артистизму. В інтернеті лежить ролик, де він збирає з залу двадцять тисяч доларів за дві хвилини - знайшовши двадцять чоловік, готових пожертвувати по тисячі.

Легко помітити, що Аделаджа просто лестить своїм адептам; авторська відеопрограма, в якій він розмовляє зі своїми парафіянами, називається (ні багато ні мало) «Становлення творців історії». Людям вселяють гостре почуття їх обраності, участі у великих справах Божих, великого і славного майбутнього, яке їх чекає, якщо вони будуть слідувати за «пастором Сандеєм».

Він задовольняє - на якийсь час - таку важливу потребу людини як потреба в значущості. Як писав незабутній (ще з часів перебудови) Дейл Карнегі, «пристрасне бажання бути оціненим по достоїнству». Аделаджа пропонує людям визнання їх гідності - в обмін на слухняність і, в підсумку, чималі гроші. На людей бідних і ображених (хоча не тільки їх) це діє безвідмовно.

Але повернемося до однієї з очевидних помилок, зроблених парафіянами «Посольства Божого». Вони вважали, що, раз сам Сандей Аделаджа - людина успішна і багата, успішним і багатим стане кожен, хто за ним піде. Але багатство - не грип, яким можна заразитися, спілкуючись з його носієм. Аделаджа успішний і багатий з причин, які не могли діяти для його парафіян. Вони допомагали йому - за свій рахунок - стати ще багатшими і успішнішим, а ось він їм - ні. Їх сліпа довіра служила лише його інтересам, ну, можливо, інтересам його найближчих помічників, але ніяк не інтересам їх самих.

Ми повинні помітити, однак, що при всьому тому матеріальному і духовному збитку, який Аделаджа завдав своїм адептам, крові на ньому немає. Він не посилав своїх парафіян вбивати і вмирати. Люди, постраждалі від красномовства Аделаджі (і від своєї власної легковерності) позбулися грошей, іноді осель, але не життя.

Це вигідно відрізняє Його від революціонерів, які позбавляють людей не тільки достатку, але і життя. Хоча між ними є і явні подібності. Насамперед, у самому принципі «йдіть за багатими і успішними людьми і ви самі станете багатими і успішними».

«Революція гідності» була очевидно прозахідною і привела до влади прозахідний уряд, люди, які стояли на Майдані хотіли в Європу, на Захід взагалі, сприймаючи посланців Заходу - Байдена, Нуланд, Маккейна - з тим же натхненням, з яким парафіяни «посольства Божого» слухали пастора Сандея. Чому? Тому що Захід - тобто США і Західна Європа - надзвичайно успішне суспільство. Це неможливо заперечувати. Не рай земний, звичайно, але ця група країн забезпечила своїм громадянам найвищий у світі рівень достатку та особистих можливостей. «Жити як у Європі» значить жити в достатку і комфорті, в якому живуть і західноєвропейці (північні)американці. Довіртеся посланцям цих чудових країв - і ваше життя стане настільки ж прекрасне. Адже вони нічого іншого не бажають, як тільки того, щоб ви розділили з ними рясні благословення істинної демократії.

Росіяни виявилися дещо менш уразливі для цієї спокуси, тому що бачать, що порівняно з жебракуватими 90-ми їх життя помітно покращилося. Україна - за ряду причин - залишилася в 90-х, будучи найбіднішою країною Європи. Люди опинилися у становищі, з якого відчайдушно хотіли вибратися - і тут перед нмими з'явилися проповідники «Шляху до Європи». Як рік тому говорив у своїй промові Арсеній Яценюк, в Євросоюзі зарплати набагато вищі, ніж в Україні чи в Росії, рівень корупції значно нижче, високий рівень медичного обслуговування, тривалість життя в ЄС в середньому на 15 років більше, ніж на Україні чи в Росії, українці хочуть гідного і кращого життя - і тому треба підписувати асоціацію з Євросоюзом. Можна трохи прискіпатися, вказавши на те, що такі країни ЄС, як, скажімо, Латвія, небагаті, не багатше Росії, а такі як Румунія і Болгарія - відверто бідні, але в цілому вірно. Країни західної Європи, що входять в Євросоюз, дійсно багаті і впорядковані. Ми хочемо, щоб людей поважали - говорив Яценюк в тій же промові - щоб людині, яка звертається до чиновника, не хамили, щоб йому не доводилося давати хабарі. Сміливим реформам, які перетворять Україну на процвітаючу країну на зразок Франції чи Німеччині, допоможуть «брати» з Європейського Союзу і США. Вони обіцяли, що не кинуть, допоможуть, забезпечать кредитами і робочими місцями, як Арсеній Яценюк запевняв аудиторію.

Люди, які прийшли на Майдан, сприймали ці промови як благу звістку, з упованням і гарячою вірою. Підемо в Європу, і станемо багатими і упорядкованими. Але ця надія була не більш грунтовною, ніж надія парафіян пастора Сандея знайти «рясні благословення», жертвуючи його організації.

Як незабаром з'ясувалося, західні «брати» переслідують свої власні інтереси - не тому, що вони якісь особливо погані люди, зовсім ні, просто тому що так влаштований світ. Державні діячі діють в інтересах своїх держав. 

Дозвольте нагадати деякі очевидності. Суверенні держави мають свої інтереси. Професійні обов'язки державних службовців, що працюють в області зовнішньої політики, полягають у захисті інтересів їхніх держав. На відміну від Сандея Аделаджі, Джо Байден з товаришами - чесні люди. У тому сенсі, що вони чесно виконують свої обов'язки перед державою, якій вони присягали і яка платить їм зарплату. Їх робота полягає в забезпеченні інтересів Сполучених Штатів Америки. Точно так само, як робота, наприклад, Сергія Лаврова полягає в забезпеченні державних інтересів Росії. Ми, мабуть, будемо вважати безнадійно наївними яких-небудь бідняків з іншого кінця земної кулі, які чомусь вирішать, що Сергій Лавров та інші високопоставлені державні мужі Росії - найбільше стурбовані своїм добробутом. Ні, звичайно, добробут якихось заморських бідняків цікавить цих державних мужів лише остільки, оскільки воно якось відбивається на державних інтересах Росії. Так і для Джо Байдена українці - абсолютно чужі і неприємно галасливі східноєвропейські бідняки, які вічно просять грошей. Тут справа навіть не в тому, що Байден поганий або українці погані - просто так уже влаштований світ, іноземні політики ніколи вам не будуть братами, тому що у них є власні держави і народи, перед якими вони несуть зобов'язання.

Те, що вам будуть говорити багаті сусіди по планеті, зумовлене їхніми інтересами, а не вашими. Для вас слідування їх побажанням може обернутися жорстокими бідами, - що ми і бачимо, на жаль, в Україні. Майдан 2004 року був гаряче підтриманий Заходом - і закінчився великою перемогою демократії. Менше ніж через десять років багато людей вважають, що життя їх настільки нестерпне, що вирушили на другий майдан. Результати відомі.

Що ж, принцип «слухайтеся багатих і успішних людей, і ви будете багаті і успішні» не працює. Іноді люди бувають багаті та успішні рівно настільки, наскільки вміють користуватися легковір'ям інших. Що ж, зробленого не повернеш, треба жити далі, але варто пам'ятати про те, що набагато краще вчитися на чужих, ніж на своїх помилках.

Матеріал взято з сайту "ХРИСТИЯНСЬКИЙ ОГЛЯДАЧ"


Справді, якщо режим в якихось масових кривавих розправах непомічений, а пред'явити йому щось треба, говорять про корупцію. Корупція - це жахливо; терпіти її не можна; правлять злодії і хабарники, треба виходити на площу в призначений час.

Французька революція

Корупція тут хороша тим, що найчастіше доводиться вірити на слово - сміливі викривачі вам розповідають, що самовладні лиходії намазують золоте масло на діамантові батони, і через це в країні бідним людям не вистачає необхідного, але перевірити ви цього не можете. Ви не слідчий, у Вас немає доступу. З іншого боку кажуть, що й самі викривачі не гребують нечистими прибутками - хто їх там розбере. Люди вірять або не вірять в залежності від своїх настроїв - і підігріти такі настрої не так вже й складно. Нумо бунтувати, потім розберемось.

Та все ж спробуймо спочатку розібратися. Чи допомагає повстання проти корупції? Більш ніж сумний досвід показує, що приблизно так само, як повінь проти вогкості. Революція ніколи не підвищує рівень чесності - і, відповідно, не знижує рівня корупції. І не може - незалежно від бажань самих революціонерів. Так, революціонери можуть хотіти жити в більш чесному, солідарному і гуманному суспільстві - але в підсумку неминуче опиняються в суспільстві більш нечесному, роз'єднаному і жорстокому. Існують яскраві приклади такого, і нам варто подумати, чому це так.

Добрі звичаї складаються в умовах соціального миру, коли у людей є стимули для того, щоб вести себе чесно, берегти репутацію порядних і надійних працівників, постачальників і партнерів. Коли кидати, обманювати, шахраювати стає явно невигідною стратегією - добре, сьогодні ти прихопиш якихось грошей, обдуривши і обібравши своїх сусідів, а що ти будеш робити завтра? Коли людина вірить, що це завтра у неї є - та у її дітей - вона більш схильна до накопичення соціального капіталу, і уникатиме плювати в колодязь. Їй з цього колодязя все життя пити. 

Звичайно, і в умовах стабільності знайдуться люди, які будуть діяти за принципом "хапай і тікай"; а в умовах смути - люди, які будуть слідувати моральним принципам незважаючи ні на що. Але в суспільстві в цілому люди схильні обирати стратегію, яка здається їм більш вигідною в поточних умовах. І ось революція - і будь-яка взагалі соціальна смута, як було і на початку 90-тих - знищує мотивацію до чесної поведінки. Коли зовсім незрозуміло, яким буде завтра, та й чи буде, цінність освіти, чесної праці, репутації різко падає. Всі бачать, як скромний достаток, набутий роками чесних трудів, обертається на ніщо, а в той же час пройдисвіти і авантюристи роблять казкові кар'єри, злітаючи до вершин багатства і влади. 

Людина опиняється заручником ситуації, яку вона не може ні контролювати, ні передбачити. Вона не знає, якими будуть рішення влади, при яких законах вона буде жити в найближчому майбутньому і чи будуть вони дотримуватися. Більше того, залишки запасів чесності, ідеалізму і законослухняності активно проїдаються шахраями - наприклад, кошти, зібрані з ідеалістично настроєних співгромадян, розкрадаються. Готовність людей коритися наказам обертається готовністю лідерів прирікати їх на смерть заради того, щоб трохи поправити свої особисті справи або просто нажитися. Чесна людина опиняється терпилою і лохом, а таким бути невигідно. Коритися законам, платити податки, виконувати накази стає самогубною дурістю. Довіряти сусідові - ідіотизмом. Довіряти вищестоящим - крайнім ступенем ідіотизму.

Сергій Худієв

Самі революціонери можуть щиро хотіти поліпшення суспільних звичаїв, але вони не тільки не можуть нічого зробити з неминучим обвалом, але й самі стають частиною процесу - подібно до того, як Робесп'єр, який починав як ідеаліст-правозахисник, що протестував проти смертної кари, закінчив як один з лідерів революційного терору, в результаті і сам ставши його жертвою. Гасла про єдність, згуртованість, солідарність і героїзм вигукували з відчаєм шамана, магія якого перестала працювати - але не змінюють зовсім нічого.

Революція неминуче веде до падіння моралі - з очевидних причин, які працюють в будь-якому суспільстві, незалежно від таких загадкових матерій як національна ментальність або що-небудь подібне. Корупція може бути реальною і серйозною соціальною проблемою - але революція допомагає від неї приблизно також, як ебола від нежиті.

Матеріал взято з сайту ХРИСТИЯНСЬКИЙ ОГЛЯДАЧ


Протоієрей Тарасій Забудько* - проти інформаційних провокацій щодо Української Православної Церкви.

Ситуація навколо канонічноі Православної Церкви в Україні дедалі ускладнюється. Напевне, не варто ще раз говорити про те, скільки бруду було вилито на Блаженнішого та на єпископат. Якось поступово, і це дуже страшно, ми всі звикаємо до цього. 

Починалося все з речей банальних та вкрай матеріальних – автомобілі, гроші, телефони... Сьогодні, ті хто працює на негативне сприйняття Церкви, взялися за речі нематеріальні, ба, навіть духовні – любов до ближнього та Батьківщини.

Звинуватити когось, що він не любить Вітчизну або ближнього, вкрай легко. Адже прибору, який би вимірював рівень патріотизму, немає, а той, хто по-справжньому любить ближнього, зазвичай це не афішує, тому що добрі справи чинить згідно євангельського принципу: «Нехай твоя ліва рука не знає того, що робить права».

Окрім того, в нелюбові до України можна звинуватити сьогодні будь-кого. Чому? Справа в тому, що навряд чи знайдеться людина, якій  подобається все те, що відбувається в державі. І не треба казати, що ми з вами не чули тих, хто хоча б раз висловлював своє обурення з того чи іншого приводу. Кожне таке зауваження може трактуватися по-різному – як біль або як злорадство. І все залежить не тільки від того, хто говорить, але й від того, хто слухає.

Наприклад, перші слова з мирної ектенії «миром Господу помолимся» потрібно розуміти як «всім миром», тобто «разом» або «в мирі» (в душі і серці, мирі з ближніми) «Господу помолимося». А можна й перекрутити.

Наведу конкретний приклад. У Києві декілька днів тому священик нашої Церкви, протоієрей Адам, відспівував воїна, який загинув в АТО. По завершені молитви батюшка сказав проповідь, в якій наголосив, що кожен із нас повинен молитися за мир в Україні. Ввечері журналістка з "плюсів" на всю країну проголосила, що «представник УПЦ закликав до миру. Мало не до руського». Ви запитаєте: «Для чого це робиться?» 

Все просто — звинуватити цю бідну жінку в наклепі в судовому порядку не вийде (адже вона нічого не стверджувала, а лише прокоментувала, тобто припустила), а з іншого боку, нісенітниця, яка прозвучала в ефірі, запам'ятається глядачеві краще, ніж щось правдиве і реальне. Тепер, навіть якщо ця журналістка попросить вибачення (що малоймовірно, на жаль), фраза про «руський мір» міцно засяде у свідомості того, хто мав нещастя подивитися новини того вечора.  

На жаль, картина ця не поодинока. Перекручення слів, вигадки та неправда завжди були улюбленою зброєю тих, у кого ніяких інших аргументів немає. Ще раз повторю, засудити можна кожного. Кажуть, у коридорах КДБ була популярна фраза: «Була б людина, а справа знайдеться».

Однак, мусимо визнати, що на перекручуванні слів сьогоднішні вороги Церкви не зупиняються. Тепер вони перейшли до створення інформаційних приводів. Що це означає? А те, що штучно створюється певна ситуація, яка набуває надзвичайно широкого резонансу, робляться гучні заяви, а потім або заперечують все, або просять вибачення. Правда, останнє роблять дуже-дуже тихо, так тихо, що всі пам'ятають лише попередні заяви. Знову ж таки, щоб не бути голослівними, приведемо конкретний випадок. 

Всі чули про те, що Київська міська рада прийняла рішення про позбавлення пільгових ставок на землю храмів УПЦ. Причина? Нібито антиукраїнська позиція Церкви. Докази? А для чого? Кому вони потрібні? Так ось, ті 78 депутатів, які проголосували за це рішення, таким способом «доводили свій патріотизм». Цей крок зрозуміти можна (але не виправдати) - кинути камінь у Церкву легше, аніж привести в порядок вулиці, або виділити гроші на купівлю ліків для воїнів АТО. І патріотом назвешся, і без грошей не лишишся... І повірте, всі вони прекрасно розуміли, що це рішення настільки ж безглузде, наскільки й незаконне. Про що миттєво повідомив всіх мер Києва Віталій Кличко, який сказав, що така депутатська позиція є антиконституційною, а в країні всі рівні перед законом, і когось виокремлювати за релігійною приналежністю не можна.

І все так, все ніби правильно. Проте ні Кличко, ні, звісно, депутати слова не сказали про те, що заяви про нібито "антиукраїнську позицію" є повною нісенітницею. ЗМІ отримали чергову сенсацію, депутати ще раз підтвердили своє "патріотичне" реноме в любові до України без конкретних справ.

У принципі, це не є чимось новим для тих, хто вирішив іти за Христом: «Блаженні будете, коли будуть гнати вас за Ім'я Моє». Адже ще на зорі християнства римська влада звинувачувала християн в тому, що вони нібито не люблять свою державу, тому що не вклоняються імператору, а справжню Батьківщину бачать на Небесах. Ті факти, що багато хто з них помирав за свою державу, ті факти, що величезна кількість полководців і героїв сповідувала віру в Христа, мало цікавили заангажованих політиків. Їм треба було знайти винних у своїх бідах. Себе вони звинувачувати не могли. Тому й переключили свою увагу на християн. Так легше, адже покарання за це не буде. Принаймні за життя.

 *Протоієрей Тарасій Забудько - клірик кафедрального собору на честь св. благовірного князя Олександра Невського м. Кам’янець-Подільського, ведучий телепрограми “Православный взглядъ”, зі своїм словом захисту канонічної Церкви — проти інформаційних провокацій щодо Української Православної Церкви.

Матеріал взято з сайту "ХРИСТИЯНСЬКИЙ ОГЛЯДАЧ" 

Андрій Толстой: Українці повинні стати християнами, а не європейцями

 
Українцям варто ставати християнами, а не європейцями. Бо європейцями ми вже є, і саме від нас залежатиме, кого вважатимуть європейцем у майбутньому.


Коли ми говоримо про гріх чи святість, то переважно думаємо про себе чи окремих людей. Але ж не менш вартісним є розуміння гріха суспільного. Сьогодні нас намагаються переконати, що пропаганда гомосексуалізму це прогресивне європейське явище. Мовляв, головне заможно жити та комфортно пересуватися, а з якою зачіскою чоловік за кермом автобуса, навіть якщо він у спідниці, взагалі не варте нашої уваги, головне, щоб вчасно довіз до необхідного місця. Свобода, мовляв, у всьому. Ось переодягнемо наших чоловіків у спідниці, відкриємо кордони для нелегалів, і відразу станемо європейцями. 

Святі Антоній та Феодосій Печерські моляться за Київ та українську землю, а Пресвята Богородиця тримає над нею свій святий Покров - докіль?


Чи має наслідки гріх в житті людини або суспільства? Багато людей навіть не задумуються на цим запитанням. У своєму посланні до християн в римській провінції Галатія апостол Павло майже дві тисячі років тому написав вічні слова: «Що посіє людина, те й пожне» (Гал. 6, 7). Чи мав на увазі святий апостол «сіяння» та «жнива» у звичному для нас розумінні? Звісно ж ні. Контекст його слів свідчить, що мова йде про вчинки людини в повсякденному житті, а не про щось інше. Саме тому він продовжує писати далі: «Хто сіє для плоті своєї, від плоті пожне тління, а хто сіє для духа, від духа пожне життя вічне» (Гал.6, 8). Іншими словами неправильне «сіяння» принесе сіячу вірну смерть, а правильне сіяння принесе йому – життя, до того ж вічне.


Хто є сіячем? Відповідь нескладна – це людина. А що є насінням? На перший погляд можна розгубитися роздумуючи про відповідь на це запитання. Але апостол Павло не залишає нас у невіданні. У цьому ж посланні, тільки трішечки раніше він вже навів приклад вчинків - «діл плоті» та «плоду духа».

Отже поганим насінням згідно Священного Писання є: «…перелюб, блуд, нечистота, безсоромність, ідолослужіння, чародійство, ворожнеча, чвари, заздрість, гнів, розбрат, незгоди, спокуси, єресі, ненависть, убивство, пияцтво, безчинство і таке інше» (Гал. 5, 19-21).

Духовну поведінку людини відзначають наступні чесноти, а саме: «любов, радість, мир, довготерпіння, милосердя, віра, лагідність, стриманість» (Гал. 5, 22, 23).

Все ж названі добрі риси в житті людини, є не насінням, а плодом. Отже насінням повинно бути дещо інше. Що ж саме? Відповідь – це заповіді Божі.

Тому, просто зараз, кожен запитай себе: чи знаю я Божі Заповіді? Більшість відповість: «не знаю», або в кращому випадку процитує дві з них, наприклад, «не вкради» та «не убий». Самого знання заповідей недостатньо, але якщо немає навіть цього, то про яке сіяння в життя, можна говорити? Про які гарні наслідки в особистому та суспільному житті можна мріяти?

Не полінуюся нагадати Десять Божих Заповідей:

1. Я – Господь Бог твій, нехай не буде в тебе інших богів, окрім Мене.
2. Не сотвори собі ідола й нічого подібного до нього, не поклоняйся і не служи йому.
3. Не згадуй імені Господа Бога твого марно.
4. Шість днів працюй і роби всі діла свої, а день сьомий – Господу Богові твоєму присвяти.
5. Шануй батька твого і матір твою – і добре тобі буде, і довго житимеш на землі.
6. Не вбивай.
7. Не чини перелюб.
8. Не кради.
9. Не свідчи неправдиво проти ближнього твого.
10. Не пожадай нічого того, що належить ближньому твоєму.


Обов’язки людини щодо Бога викладені в перших чотирьох заповідях. В інших шести заповідях викладені обов’язки людини щодо свого ближнього.
Не сумніваюся, що у багатьох читачів виникнуть різноманітні запитання щодо тієї чи іншої заповіді, щодо деяких аспектів її застосування. Це дуже добре, якщо подібні запитання не є виправданням аби не жити згідно Заповідей Божих. Виконуйте те, що розумієте, та дізнавайтеся більше про те чого не можете осягнути. Це є стежка життя.

Розділяти зовнішнє обрядове служіння та життя по Заповідям Божим недопустимо. В Священному Писанні про тих, хто обмежується лише зовнішнім боговшануванням сказано: «…цей народ наближається до Мене вустами своїми, і язиком своїм шанує Мене, серце ж його далеко від Мене» (Ісая 29, 13).

Що таке гріх? «Гріх, або зло, є порушенням закону Божого», - сказано в «Законі Божому» [1, ст.19]. Далі пояснюється, що це саме Диявол навчив людей не слухатися Бога – грішити. Катехизм Католицької Церкви перераховує наслідки гріха перших людей, Адама і Єви. «Гармонія, у якій вони жили і яка була встановлена завдяки первородній праведності, зруйнована; зруйноване і панування духовних властивостей душі над тілом; єдність чоловіка та жінки зазнає напруження; їхні стосунки тепер позначатимуться пристрастю та жадобою панування; Гармонія зі створеним світом розірвана: видиме створіння стало для людини чужим і ворожим… Нарешті, здійсниться виразно оголошений наслідок непослуху: людина «вернеться в землю, що з неї її взято» смерть увійшла в історію людства» [2, ст.102].
Сьогодні є час, коли не пізно визначитися, що саме сіяти ми вирішимо у своєму подальшому житті. Наслідки цього будуть відчутними в житті земному і тим більше позагробовому.

До речі, є два міста про які розповідається у Біблії, що вони «поставлені нам Богом у приклад». Це Содом і Гоморра. Вони «зазнали кари вогню вічного» (Іуд. 7- 8). Іншими словами, «сіяли в плоть» і пожали «тління». В Біблії багато разів нагадується, що Бог не хоче смерті грішника, але щоб він покаявся і жив. Але, коли мова йде про становлення гріховної свідомості спільноти, чи то міста чи, тим більше держави, то є чимало прикладів з священної та світської історії про катаклізми, які немов шнурами тягнули на себе бунтівливі та закоренілі в гріху нації. У 1932-33 роках ми притягнули на себе Голодомор, у 1939-45 – Другу Світову війну, у 2010… Після легалізації на рівні держави гріха, українці відкривають себе для нових загроз, поки що не знаємо яких. У квітні-травні 1986 року вітер з Чорнобиля не подув на Київ.

Джерела:
Біблійні цитати взяті з «Біблії. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту» (переклад Патріарха Філарета) , - Київ, 2009
Література:
1. Закон Божий. Серафим Слобідський, прот., Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського патріархату, Київ, 2008
2. Катехизм Католицької Церкви, Синод української Греко-Католицької церкви, Жовква, 2002
 
Матеріал взято з БЛОГА АНДРЕЯ ТОЛСТОГО



Чи то Божий промисел, чи потужна аура рідної землі, чи національний менталітет посприяли тому, що писанка, розпочавши свій шлях на зорі трипільської цивілізації і зберігши разом з іншими видами декоративно-ужиткового мистецтва символи і орнаменти, стала однією з істин, котрі є вічними.




     Довідавшись про чергове відправлення з нашого району допомоги воїнам АТО, ми також не залишились байдужими. Фінансова підтримка була, звісно, зі сторони церкви, вихованці ж Духовно-Просвітницького центру передали для воїнів АТО – наших земляків щире побажання миру для України і швидкого повернення захисників до рідних домівок, а ще – Великодні кошички, в котрих були ікона з молитвою до ангела-хранителя, освячена верба і паска, печиво та солодощі і мальованки, написані нашими маленькими художниками. Отець Михаїл освятив продукти та благословив волонтерів на щасливу дорогу.

                

                

      5 квітня, за тиждень до свята Воскресіння Христового, Свята Православна Церква вшановує свято Входу Господнього в Єрусалим (Вербна Неділя). Воно є одним з найулюбленіших християнських свят, тому і в цей день храм був переповнений. Та відрізняло цю неділю ще й те, що перед входом до церкви прихожан зустрічали діти і, вручаючи освячені гілочки верби, щиро вітали зі святом. «Не я б’ю, верба б’є. За тиждень – Великдень, паска свячена».

                

                

                

Кожен з нас плекає у собі не тільки християнські моральні чесноти, а й, насамперед, ті, що визначають приналежність людини до суспільства в цілому і сприяють вибору правильної громадянської позиції. Тому й закономірно, що і учні, і вчителі нашого центру не стоять осторонь подій, що відбуваються в державі і намагаються внести свій, бодай мізерний внесок, задля миру і спокою. Звісно, за віком ми поки не можемо захищати нашу країну зі зброєю в руках, тому допомагаємо нашим захисникам – справжнім патріотам України.

Субота перед Квітною неділею   називається Лазаревою, тому що православна Церква в цей день згадує чудо воскресіння Христом праведного   Лазаря. Біблейна   історія розповідає  про життя двох сестер Марфу і Марію та їхнього брата Лазаря, а також про Ісуса Христа, котрий любив цю родину і, мабуть, час від часу, йдучи по дорозі, відвідував їх. Звідки це припускаємо – з тексту святого Іоана-євангеліста, бо написано, що Він їх любив, а значить, спілкувався з ними. Також ці особи, в міру можливості, приходили послухати Ісуса, коли він навчав недалеко від їхнього місця проживання. Сталося - Лазар тяжко захворів, і сестри послали посланців до Спасителя, а не до лікаря, щоб допоміг їхньому братові. Не так близько на той час був він від них; Христос не поспішав, аби відразу прийти на їхнє прохання, бо, як Бог, знав, що Лазар помре і Він воскресить його. У Господа немає несподіванок або невідомих наперед історій.


Багато православних людей беруть участь у спільних заходах з католиками: обговорюють актуальні проблеми суспільства, обмінюються досвідом соціальної роботи. Такі міжконфесійні заходи часто починаються і закінчуються спільною молитвою. Але ж церковні правила забороняють молитися з інославними! У чому сенс такої заборони, не застарів він? На ці питання кореспонденту «Нескучного саду» відповів клірик кафедрального собору ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість» міста Сан-Франциско протоієрей Петро Пєрєкрьостов.

- Отець Петро, ​​канонічна заборона молитися з інославними відноситься тільки до молитов на богослужінні?

 - Церковні канони забороняють не тільки молитися з єретиками, але і входити в їх храми, трапезувати з ними, разом митися в лазні і навіть лікуватися у них. Треба врахувати, що в перші століття, коли ці канони були прийняті, всі єретики були людьми знаючими, переконаними, йшли проти християнського вчення не по невігластву, а з гордості. І лікарі не тільки оглядали пацієнта і призначали лікування, але й молилися і довго розмовляли, тема віри була в той час актуальна. Тобто на прийомі у лікаря-єретика пацієнт неминуче познайомився б з його єрессю. Для недосвідченої в богослов'ї людини це спокуса. Те ж саме в лазні - там не тільки милися, але багато часу проводили в бесідах. Канонічне правило актуальне і в наші дні, просто життя змінилося. У секулярному світі мало говорять про релігію, ймовірність релігійних диспутів в лазні або на прийомі у лікаря майже нульова. Але якщо застосувати цю заборону до сьогоднішнього життя, то я переконаний, що непідготовленій людині, яка погано знає нашу віру, не можна довго розмовляти з сектантами, тим більше впускати їх у будинок на чашку чаю (а багато сектантів - єговісти, мормони - ходять з проповіддю по домах). Це спокусливо, некорисно і небезпечно для душі. 

Дехто вважає, що заборона на спільну молитву відноситься тільки до богослужіння, а на початку якихось загальних зборів помолитися можна. Я так не думаю. «Літургія» з давньогрецької перекладається як «спільна справа». Молитва на літургії - не приватна молитва кожного парафіянина, це молитва спільна, коли всі моляться єдиними устами, єдиним серцем і єдиною вірою. І для православного будь – яка спільна молитва має якийсь літургійний сенс. Інакше в ній немає сили. Як можна молитися з людиною, якщо вона не шанує Божу Матір і святих?

-           - У сучасному секулярному світі представники не тільки інших конфесій, але й інших релігій сприймаються скоріше як союзники стосовно до абортів, евтаназії, інших явищ. Здавалося б, що поганого, якщо вони разом помоляться? 

-         - На Заході зараз домінує ідея, що немає нічого важливого, непереборного. Тобто у вас своя віра, в мене своя, і лише б ми один одному не заважали. Заважати, звичайно, не треба, і ми повинні любити всіх людей, поважати їх почуття. Мені доводилося бувати на відспівуванні католиків - родичів наших парафіян. Я там був присутній з поваги до небіжчика і його родини, але не молився за богослужінням. Про кожного з цих людей я можу помолитися келійно, як молюся кожен день про мою бабусю-католичку: "Господи, помилуй рабу Твою». А потім вже «Упокой, Господи ...» і по-православному поминаю всіх моїх православних родичів. Але по цій бабусі я не можу служити панахиду, виймати за неї частинки на проскомидії. Церковна молитва - молитва за членів Церкви. Бабуся знала про Православ'я, зробила свій вибір, треба його поважати, а не прикидатися, що вона була православною. Молитва - це любов, але любов повинна допомагати. Припустімо на хвилину, що наша церковна молитва за упокій інославних, іновірців і невіруючих почута Богом. Тоді за логікою всі вони повинні постати перед Судом Божим як православні. А вони не розуміли або не хотіли розуміти Православ'я. Ми їм тільки нашкодимо такою «любов'ю». 

 Приклад справді християнської любові до неправославних людям показав святитель Іоан (Максимович) - я склав книгу про нього, яка нещодавно вийшла в Москві. Він часто відвідував лікарні, в яких лежали інославні та іновірні. Владика вставав на коліна і молився за кожного хворого. Не знаю, можливо, хтось із них молився разом з ним. Це була дієва молитва - зцілялися євреї, мусульмани, китайці. Але це не називається, що він молився з інославними. А коли на парафії він побачив, що в метричну книгу вписали одним із хрещених католика, то видав указ, щоб з усіх метричних книг викреслили імена інославних воспріємників. Тому що це нонсенс - як може ручатися за виховання охрещуваного в православній вірі неправославна людина? 

- Але хіба погано перед спільною трапезою з католиком разом прочитати «Отче наш»? 

- Це, напевно, іноді допустимо. У будь-якому випадку я повинен помолитися перед їжею. Якщо збираються різні люди, зазвичай читаю молитву про себе, хрещуся. Але якщо хтось інший запропонує помолитися, православна людина може запропонувати: давайте прочитаємо «Отче наш». Якщо всі християни різних конфесій - прочитають про себе кожен по-своєму. У цьому не буде зради Богові. А екуменічні молитви на великих зборах, на мій погляд, те саме що подружня зрада. Таке порівняння мені здається доречним, оскільки в Євангелії відносини Христа і Його Церкви описуються як відносини Жениха (Агнця) і його дружини-Нареченої (Церкви). Ось і давайте розглянемо проблему не з позиції політкоректності (тут ми точно не знайдемо відповіді), а в контексті сім'ї. У сім'ї є свої правила. Сім'ю пов'язує любов, а з поняттям любові тісно пов'язане поняття про вірність. Зрозуміло, що в миру всім доводиться спілкуватися з багатьма людьми іншої статі. З ними можна мати ділові відносини, дружити, але якщо чоловік вступає з іншою жінкою в зв'язок, це зрада і законна (для його дружини) підстава для розлучення. Так і молитва ... Питання про молитву з інославними зазвичай ставиться або людьми душевними, для яких головне - хороші відносини, або, найчастіше, апологетами екуменізму. Так, головне - любов, Бог є Любов, але Бог є і Істина. Немає істини без любові, але і любові без істини. Екуменічні молитви якраз розмивають істину. «Нехай Бог у нас різний, але ми віримо в Бога, і це головне» - у цьому суть екуменізму. Пониження високого. У вісімдесяті роки в екуменічний рух активно влилися православні. Дайте мені відповідь, будь ласка, завдяки свідченням Православ'я на екуменічних зборах хоч одна людина перейшла у Православ'я? Мені такі випадки невідомі. Якщо і були окремі випадки (реально всіх призводить до віри Сам Господь, а для Нього все можливе), вони замовчувались хоча б тому, що вони не відповідають екуменічному духу - толерантності і терпимості до всіх і вся. Я знаю випадки, коли люди приїжджали в Росію, молилися в храмах на літургії і переходили у православ'я. Або їздили в монастирі, бачили старців і переходили у православ'я. Але щоб когось екуменічні асамблеї привели до істини, я не чув. Тобто плодів така спільна молитва не приносить, а по плодах ми пізнаємо правильність наших дій. Отже, в загальній екуменічній молитві немає сенсу. І я вважаю, що сьогодні заборона на молитву з єретиками актуальна якраз стосовно до екуменічних зборів. 

- Разом засідаємо, обговорюємо питання, обмінюємось досвідом соціальної роботи і одночасно вважаємо їх єретиками?

 - Звичайно, ми сьогодні намагаємося не називати нікого єретиками. Це не тільки некоректно, але і неефективно. Я ж почав з того, що в перші століття кожен єретик свідомо йшов проти єдиної Церкви. Сьогодні, в секулярному світі, більшість приходить до віри у свідомому віці, і, як правило, люди починають з релігії або конфесії, традиційної для їх країни, родини. При цьому багато хто цікавиться іншими релігіями, хочуть більше про них дізнатися. У тому числі і про Православ'я. Чи почнемо ми розмову з такою людиною: «Доброго дня! Ви - єретик!»? Його інтерес до Православ'я зникне. Наше ж завдання протилежне - допомогти людям прийти до істини. Якщо людина щиро цікавиться Православ'ям, хоче розібратися, читає книги, спілкується з православними священиками і богословами, в якийсь момент він сам усвідомлює, що його релігійні погляди щодо визначення Православної Церкви - єресь. І зробить свій вибір. У США останні роки йде швидке зростання православних громад, і в основному за рахунок корінних американців. Чому американці переходять у Православ'я? Вони бачать традицію, незмінність Христової віри. Бачать, що інші Церкви йдуть на поступки світу в питаннях жіночого священства, одностатевих шлюбів, а Православ'я зберігає вірність заповідям. Ви в Росії це не так відчуваєте, а для нас це реальна проблема - в Сан-Франциско в кожному кварталі є храми різних конфесій. 

 Треба розділяти співробітництво та спільну молитву. Це різні речі. Нам є чому повчитися у інославних: у протестантів - знанню Писання, місіонерської напористості, у католиків - соціальної діяльності. І ми не говоримо, що всі вони загиблі та пропащі. Ми тільки стоїмо на тому, що Христос заснував одну Церкву і тільки одна Церква має повноту благодаті й істини. Звичайно, є дуже побожні, благочестиві католики, які щодня причащаються на своїх месах. Особливо прості люди в Італії або Іспанії - там благочестя збереглося. В Америці ж католики намагаються адаптуватися до духу часу. І питання про спільну молитву теж цього духу, нове питання. Люди ображаються, коли пояснюєш їм, що не можеш брати участь у спільній з ними молитві. Особливо на офіційних заходах, коли на молитву всі облачаються, протестанти теж надягають спеціальний одяг. Для них це вже літургійне дійство, мабуть, єдине, так як у них немає Євхаристії. І всіх, хто в цьому дійстві бере участь, вони сприймають як однодумців. Це велика спокуса. У Зарубіжної Церкви майже половина духовенства - люди, які перейшли в Православ'я з католицтва або з англіканської церкви. Вони дуже чутливі до таких явищ, розуміють, що компроміс у питаннях спільної молитви призведе до небажаних наслідків. Тому єретиками ми нікого не називаємо, з усіма намагаємося зберегти добросусідські відносини, але стоїмо на істинності своєї віри. А екуменічні молитви роблять людину байдужою до істини.

 - Православні люди в Росії дуже люблять твори Клайва Стейплза Льюїса. Англіканіна. Його книги продаються в багатьох православних храмах, і вони, дійсно, за духом дуже близькі Православ'ю. Невже, якби сьогодні Льюїс був живий і приїхав до Росії, православні відмовили б йому в спільній молитві? 

- Я сам дуже люблю Льюїса, а у моєї матушки це просто улюблений письменник. Його книги - чудовий місток від суто земного, секулярного сприйняття життя до духовного. Не можна відразу давати непідготовленим людям - духовним немовлятам - тверду їжу. Без підготовки вони святих отців просто не зрозуміють. І важко уявити для новоначальних літературу краще книг Льюїса. Але ми з матушкою переконані, що, живи Льюїс в наш час, він би перейшов в Православ'я (у його час в Англії це було дуже складно, означало відмову від своїх предків, сім'ї). Якби йому з любов'ю пояснили, чому не можуть разом з ним молитися. А якби сказали, що ніякої різниці немає, він майже православний, можна молитися, навіщо йому було б переходити у Православ'я? 

 Чудовий приклад в Євангелії - бесіда Христа з самарянкою. Він її питав, вона відповідала, напевно, Спаситель молився і до зустрічі, і під час бесіди, не знаю, чи молилася вона, але спільної молитви не було. А після бесіди вона звернулася, побігла розповідати всім, що зустріла Месію! Самаряни тоді для євреїв були єретики. Треба відкривати свою віру, її красу, істинність, можна і потрібно молитися за кожну людину, але спільна молитва з людиною іншої віри тільки введе цієї людини в оману. Саме тому від неї треба утримуватися. 

Бесідував Леонід Виноградов

Протоієрей Петро Пєрєкрьостов народився в 1956 році в Монреалі. Батько його був сином білого офіцера, мати емігрувала з СРСР. З дитинства прислужував у храмі, вчився в церковно-приходській школі. Закінчив Троїцьку семінарію в Джорданвілі, в магістратурі займався російською мовою і літературою, служив дияконом в Торонто. У 1980 році висвячений у священики і переїхав до Сан-Франциско. Клірик храму ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість».

Матеріал  взято з сайту  ХРИСТИЯНСЬКИЙ ОГЛЯДАЧ


Запитання: Усі релігії, в принципі, говорять про одне й те ж, називаючи Бога різними іменами. А православ'я - просто одна з багатьох релігій, чи не так? Це повинно бути зрозуміло кожній освіченій людині.

Відповідь: Невірно. Людина повинна, а не тільки може, людина дійсно повинна на розумних підставах стати не просто християнином, але християнином православним.

Ведь в мире бытия нет блага выше жизни.

 Как проведешь ее, так и пройдет она...

Атеїзм чи релігія?

Доводиться зустрічатися на дуже солідних конференціях з людьми, які дійсно освічені, дійсно вчені, не верхогляди, і доводиться стикатися постійно з одними і тими ж питаннями. Хто такий Бог? Чи Він існує? Навіть: навіщо Він потрібен? Або, якщо Бог є, то чому Він не виступить з трибуни Об'єднаних Націй і не оголосить про Себе? І такі речі можна почути. Що можна сказати на це? Це питання, як нам здається, вирішується з позиції центральної сучасної філософської думки, яку найлегше висловити поняття екзистенціальності.

Існування людини, сенс людського життя - у чому основний її зміст? Ну, звичайно, перш за все в житті. А як же інакше? Який сенс я переживаю, коли сплю? Сенс життя може бути тільки в усвідомленні, "вкушання" плодів свого життя і діяльності. І ще ніхто ніколи не міг і на віки віків не буде вважати і стверджувати, що кінцевий сенс життя людини може бути в смерті. Тут і лежить непрохідний вододіл між релігією і атеїзмом. Християнство стверджує: "людино, це земне життя є тільки початком, умовою і засобом підготовки до вічності, готуйся, тебе чекає вічне життя". Воно говорить: ось, що необхідно для цього зробити, ось яким необхідно бути, щоб вступити туди. А що стверджує атеїзм? Немає Бога, немає душі, немає вічності і тому повір, людино, що тебе чекає вічна смерть. Який жах, який песимізм, який розпач - мороз по шкірі від цих страшних слів: "людино, тебе чекає вічна смерть". Ми не говоримо про ті, скажемо м'яко, дивні обґрунтування, які наводяться при цьому. Одне це твердження вже змушує здригнутися людську душу. Ні, збавте мене від такої віри.

«Коли людина заблукає в лісі, шукає дорогу, шукає дорогу додому і раптом, знаходячи когось, запитує: "Чи є звідси вихід?" А той йому відповідає: "Немає і не шукай, влаштовуйся тут, як можеш", - то чи повірить вона йому? Сумнівно. Чи не почне шукати далі? І знайшовши іншу людину, яка скаже їй: "Так, вихід є, і я тобі вкажу ознаки, прикмети, за якими ти зможеш звідси вийти", - то чи не йому вона повірить? Те ж саме відбувається і в області світоглядного вибору, коли людина опиняється перед лицем релігії та атеїзму».

Ви запитуєте, чому атеїзм є віра, а не науковий світогляд? Тому що на питання: "що мені треба зробити, щоб переконатися, що Бога немає", атеїзм не знає, що відповісти.

Поки у людини ще зберігається іскра шукання істини, іскра пошуку сенсу життя, до тих пір вона не може, психологічно не може прийняти концепції, яка стверджує, що її як особистість, і, отже, всіх людей очікує вічна смерть, для "досягнення" якої, виявляється, необхідно створювати кращі економічні, соціальні, політичні, культурні умови життя. А далі все буде о'кей - завтра ти помреш і віднесемо тебе кладовище. 

Ми зараз вказали тільки одну сторону, психологічно дуже істотну, якої, нам здається, вже достатньо для кожної людини з живою душею, щоб зрозуміти, що тільки релігійний світогляд, тільки світогляд, який приймає за свою основу Того, Кого ми називаємо Богом, дозволяє говорити про сенс життя. Отже, я вірю в Бога. Будемо вважати, що ми першу кімнату пройшли. І, повіривши в Бога, я входжу в другу ...

Іновірні

Боже мій, що я тут бачу і чую? Народу повно, і кожен кричить: "Тільки у мене істина". Оце так задача ... І мусульмани, і конфуціанці, і буддисти, і іудеї, і кого тільки немає. Багато є тих, серед кого знаходиться тепер християнство. Ось стоїть і він, християнський проповідник, посеред інших, а я шукаю, хто ж правий тут, кому ж вірити?

«Тут є два підходи, можливо їх і більше, але ми назвемо два. Один з них, який може дати людині можливість переконатися, яка релігія є істинна (тобто об'єктивно відповідає людській природі, людським шуканням, людському розумінню сенсу життя) полягає у методі порівняльно-богословського аналізу. Доволі довгий шлях, тут треба добре вивчити кожну релігію. Але далеко не кожен може пройти цим шляхом, потрібно багато часу, великі зусилля, та навіть відповідні здібності для того, щоб вивчити все це - тим більше, що це відніме стільки сил душі ... Та й лінивство, врешті-решт .. . Чи окупляться такі трудовитрати? Але є й інший метод.  Зрештою, кожна релігія звернена до людини, вона їй говорить: істина ось така, а не щось інше. При цьому всі світогляди і всі релігії стверджують одну просту річ: те, що зараз є, в яких політичних, соціальних, економічних, з одного боку, і духовних, моральних, культурних і т.д. умовах - з іншого, живе людина - це ненормально, це не може її влаштовувати і навіть якщо когось особисто це і задовольняє, то переважна кількість людей у ​​тій чи іншій мірі від цього страждає. Це не влаштовує людство в цілому, воно шукає чогось іншого, більшого. Прагне кудись, у незвідане майбутнє, чекає "золотого віку" - справжнє положення речей нікого не влаштовує. Звідси стає зрозумілим, чому сутність кожної релігії, всіх світоглядів зводиться до вчення про спасіння. І ось тут ми якраз і стикаємося з тим, що вже дає можливість, як нам здається, зробити обґрунтований вибір, коли ми опиняємося перед обличчям релігійного різноманіття».

Християнство на відміну від всіх інших релігій стверджує щось, чого інші релігії (і тим більше нерелігійні світогляди) просто не знають. І не тільки не знають, але коли стикаються з цим, то з обуренням відкидають.

Це твердження полягає в понятті т. зв. первородного гріха. Усі релігії, якщо хочете навіть всі світогляди, всі ідеології говорять про гріх. Називаючи, щоправда, це по-різному, але це неважливо. Проте жодне з них не вважає, що природа людини в теперішньому її стані хвора. Християнство ж стверджує, що той стан, в якому всі ми, люди, народилися, знаходимося, ростемо, виховуємося, мужніємо, дозріваємо, - стан, в якому ми насолоджуємося, розважаємося, вчимося, робимо відкриття і так далі - це є стан глибокої хвороби , глибокого пошкодження.                                                                                                                                 

Ми хворі. Мова йде не про грип і не про бронхіт, і не про психічне захворювання. Ні, ні, ми психічно здорові, і фізично здорові - можемо задачі вирішувати і в космос літати - ми глибоко хворі з іншого боку. На початку буття людського відбулося якесь дивне трагічне розщеплення єдиної людської істоти нібито на автономно існуючі і часто протиборчі між собою розум, серце і тіло - "щука, рак та лебідь" ... 

Який абсурд стверджує християнство, чи не так? Всі обурюються: "Я ненормальний? Вибачте, інші може бути і хворі, але не я". І ось якраз тут, якщо християнство праве, і полягає власне корінь, джерело того, що людське життя, як в індивідуальному, так і в загальнолюдському масштабі, веде від однієї трагедії до іншої. Бо якщо людина серйозно хвора, а хвороби не бачить і тому не лікує, то вона знищить його. Інші релігії не визнають цієї хвороби в людині. Відкидають її. Вони вважають, що людина - це здорове зернятко, але яке може розвиватися нормально і ненормально. Його розвиток обумовлений соціальним середовищем, економічними умовами, психологічними факторами, зумовлено багатьма речами. Тому людина може бути і хорошою і поганою, але сама вона за своєю природою добра. Ось головна антитеза нехристиянської свідомості. Ми не говоримо нерелігійної, там і говорити нема про що, там взагалі: "людина - це звучить гордо". Тільки християнство стверджує, що теперішній наш стан - це стан глибокого пошкодження, причому такого пошкодження, що в особистому плані людина сама не може зцілити його. На цьому твердженні будується видатний християнський догмат про Христа як Спасителя. Ця ідея є принциповим вододілом між християнством і всіма іншими релігіями.

Тепер ми спробуємо показати, що християнство, на відміну від інших релігій, має об'єктивне підтвердження цього свого твердження. Давайте звернемося до історії людства. Подивимося, чим воно живе всю доступну нашому людському погляду історію? Якими цілями?                              

Звичайно ж, воно хоче побудувати Царство Боже на землі, створити рай. Одні з допомогою Бога. І в цьому випадку Він розглядається не більше як засіб до блага на землі, але не як вища мета життя. Інші - взагалі без Бога. Але важливо інше. Всі розуміють, що неможливо таке Царство на землі без таких елементарних речей, як: мир, справедливість, любов (само собою зрозуміло, який може бути рай, де йде війна, панує несправедливість, злість і т.д.?), та ж сама, повага один до одного... Тобто всі чудово розуміють, що без таких основоположних моральних цінностей, без їх здійснення неможливо досягти ніякого благоденства на землі.

Всім зрозуміло? Всім.

А що робить людство протягом історії? Що робимо? Еріх Фромм добре сказав: "Історія людства написана кров'ю. Це історія насилля, яке ніколи не припиняється". Точно. Історики, особливо військові, могли б, я думаю, чудово проілюструвати нам, чим наповнена вся історія людства: війни, кровопролиття, насильства, жорстокості. Двадцяте століття - по ідеї, вік вищого гуманізму. І він показав цей верх "досконалості", перевершивши пролитою кров'ю всі попередні століття людства разом узяті. Якби наші предки змогли подивитися на те, що відбулося в двадцятому столітті, вони здригнулися б від масштабів жорстокості, несправедливості, обману. Якийсь незбагненний парадокс полягає в тому, що людство у міру розвитку своєї історії робить все точно навпаки щодо основної своєї ідеї, цілі і думки, до якої початково були спрямовані всі його зусилля. Задамося риторичним питанням: "Чи може вести себе так розумна істота?" Історія просто знущається над нами, іронізує: "Людство, воістину, розумне і розсудливе. Воно не душевнохворе, ні, ні. Воно просто творить трошки більше і трохи гірше, ніж це роблять в божевільних будинках". Нажаль, це факт, від якого нікуди не дінешся. І він показує, що не окремі одиниці в людстві помиляються, ні, зовсім ні (на жаль, тільки одиниці не помиляються), а це якесь парадоксальна вселюдська властивість. Якщо подивимося тепер на окрему людину, точніше, якщо у людини вистачить моральних сил "до себе повернутися", на себе подивитися, то вона побачить картину не менш вражаючу. Апостол Павло точно її охарактеризував: "Бідна я людина, роблю не те добре, що хочу, а то зле, що ненавиджу". 

І дійсно, кожен, хто хоча трохи зверне увагу на те, що відбувається в його душі, стикнеться з самим собою, то не може не побачити, наскільки він духовно хворий, наскільки піддається дії різних пристрастей, поневолений ними. Безглуздо запитувати: "Навіщо ти, бідна людино, об'їдаєшся, напиваєшся, брешеш, заздриш, блудиш і т. д.? Ти ж цим вбиваєш самого себе, руйнуєш сім'ю, калічиш своїх дітей, отруюєш всю атмосферу навколо себе. Навіщо б'єш себе, ріжеш, колеш, навіщо губиш свої нерви, психіку, саме тіло? Ти розумієш, що це згубно для тебе? " Так, розумію, але не можу цього не робити. Василій Великий якось вигукнув: "І не зароджувалося в душах людських більш згубної пристрасті, ніж заздрість". І, як правило, людина, страждаючи, не може впоратися з собою. Тут, в глибині своєї душі кожна розумна людина осягає те, про що говорить християнство: "Роблю не те добре, що хочу, а те зле, що ненавиджу". Це здоров'я чи хвороба?!

«У той же час для порівняння подивіться, як може змінюватися людина при правильному християнському житті. Ті, які очистилися від пристрастей, придбали смиренність, "стяжали, - по слову преподобного Серафима Саровського, - Духа Святого", приходили до цікавого з психологічної точки зору стану: вони починали бачити себе гіршими всіх. Пімен Великий говорив: "Повірте, браття, куди буде звергнутий сатана, туди буду звергнутий і я"; Сисой Великий помирав, і обличчя його просвітилось як сонце, так що на нього неможливо було дивитися, а він благав Бога дати йому ще трохи часу на покаяння. Що це? Лицемірство якесь, смиреннічання? Нехай Бог милує. Вони, навіть у думках боялися згрішити, тому говорили від всієї своєї душі, говорили те, що дійсно переживали».

Ми ж цього зовсім не відчуваємо. Я переповнений всіляким брудом, а бачу і відчуваю себе дуже хорошою людиною. Я хороша людина! Але якщо щось і зроблю погано, то хто без гріха, інші не краще за мене, та й винен не стільки я, скільки інший, інша, інші. Ми не бачимо своєї душі і тому настільки гарні в своїх очах. Як разюче відрізняється духовний зір людини святої від нашого! Отже, повторимо. Християнство стверджує, що людина за своєю природою, в її теперішньому, так званому нормальному стані, глибоко ушкоджена. Цього пошкодження, на жаль, ми майже не бачимо. Дивна сліпота, найстрашніша, найголовніша, яка присутня в нас, - це є небачення своєї хвороби. Це дійсно найнебезпечніше, тому що коли людина побачить свою хворобу, вона лікується, йде до лікарів, шукає допомоги. А коли бачить себе здоровою, то відправить до них того, хто говорить їй, що вона хвора. Ось найтяжкий симптом тієї самої пошкодженості, яка присутня в нас. А те, що вона є, про це однозначно з усією силою і яскравістю свідчить як історія людства, так і історія життя кожної людини окремо, і в першу чергу кожній людині її особисте життя. Ось на що вказує християнство.  

Об'єктивне підтвердження тільки одного цього факту, однієї цієї істини християнської віри - про пошкодженість людської природи - вже показує, підказує мені, до якої релігії я повинен звернутися. До тієї, яка розкриває мої хвороби і вказує на засоби їх лікування, чи може до релігії, яка замазує їх, живить людське самолюбство, говорить: все добре, все прекрасно, потрібно не лікуватися, а лікувати навколишній світ, потрібно розвиватися й удосконалюватися? Історичний досвід показав, що значить не лікуватися. Ну, добре, дійшли до християнства. Слава Тобі, Господи, знайшов істинну віру, нарешті.

Християнство.

Входжу в наступну кімнату, а там знову народу повно і знову крики: моя християнська віра найкраща! Католик закликає: подивися скільки за мною стоїть - 1 мільярд 45 мільйонів. Протестанти самих різних деномінацій вказують, що їх 350 мільйонів. Православних менше всіх, всього 170 мільйонів. Правда, хтось підказує: істина не в кількості, а в якості. Але питання в вищій мірі серйозне: "Де ж воно, справжнє християнство?"

«До вирішення цього питання також можливі різні підходи. Зазвичай на розум приходить, в першу чергу, метод порівняльного вивчення догматичних систем католицизму і протестантизму з православ'ям. Це - метод, що заслуговує уваги і довіри, але нам він все ж видається недостатньо хорошим і недостатньо повним, тому що людині, яка не має гарної освіти, достатніх знань, зовсім не легко розібратися в нетрях догматичних дискусій і вирішити хто правий, а хто винен. До того ж там використовуються часом такі сильні психологічні прийоми, які легко можуть збити людину з пантелику. Ось, наприклад, при обговорені з католиками проблеми примату папи, вони не бентежачись кажуть: "Папа? Ой, така нісенітниця ці примат і непомильність папи, ну що ви!? Це те ж саме, що у вас авторитет патріарха. Непомильність  і влада папи практично нічим не відрізняються від авторитетності заяв і влади будь-якого Предстоятеля Православної Помісної Церкви". Хоча насправді тут принципово різні догматичні та канонічні рівні! Так що порівняльно-догматичний метод дуже не простий. Особливо, коли ти будеш стояти перед обличчям людей, які не тільки щось знають, але й прагнуть за будь-яких умов тебе переконати».

Католики.

Але є інший шлях, який зі всією очевидністю покаже, чим є католицизм і куди він веде людину. Це метод теж порівняльного дослідження, але дослідження вже духовної сфери життя, який наочно проявляє себе у житті святих. Саме тут у всій силі і яскравості виявляється вся, висловлюючись аскетичним мовою, "чарівність" («прелестность», - рос. мов., перекл.) католицької духовності, - та чарівність («прелестность»), яка чревата найважчими наслідками для аскета, що став на цей шлях життя.

Дійсно, по своїм святим оцінюється будь-яка Помісна Православна Церква або інославна. Скажіть мені, хто ваші святі, і я скажу вам, яка ваша Церква. Тому що будь-яка Церква оголошує святими лише тих, які втілили в своєму житті християнський ідеал, як він бачиться даною Церквою. Тому прославлення когось є не лише свідченням Церкви про християнина, який по її судженню гідний слави та пропонується нею як приклад для наслідування, але і перш за все свідченням Церкви про саму себе. По святим ми найкраще можемо судити про дійсну чи уявну святість самої Церкви. Наведемо ілюстрації, які свідчать про розуміння святості в Католицькій церкві. Отже, яка їх святість? Одним із великих католицьких святих є Франциск Ассизький (XIII в.). Його духовна самосвідомість добре відкривається з наступних фактів. Одного разу Франциск довго молився (надзвичайно показовий при цьому предмет молитви) "про дві милості": "Перша - щоб я міг пережити всі ті страждання, які, Ти, Найсолодший Ісусе, пережив у Твоїх болісних страстях. І друга милість - щоб я міг відчути ту необмежену любов, якою горів Ти, Син Божий". Як бачимо, не почуття своєї гріховності турбували Франциска, а відверті претензії на рівність з Христом! Під час цієї молитви Франциск "відчув себе абсолютно перетвореним в Ісуса", Якого він тут же і побачив в образі Шестикрилого Серафима, який вразив його вогняними стрілами в місця хресних ран Ісуса Христа (руки, ноги і правий бік). Після цього видіння у Франциска з'явилися болючі кровоточиві рани (стигми) - сліди "страждань Ісусових" (1).

Дуже показова і мета життя, яку поставив перед собою Франциск: "Я трудився і хочу трудитися тому що це приносить честь" (2). Франциск бажає постраждати за інших та викупити чужі гріхи (3). Чи не тому в кінці життя він відверто сказав: "Я не усвідомлюю за собою ніякого гріха, який не спокутував би сповіддю і покаянням" (4). Все це свідчить про небачення ним своїх гріхів, свого падіння, тобто про повну духовну сліпоту.

«Для порівняння наведемо передсмертний епізод з життя преподобного Сисоя Великого (V в.). "Оточений в момент своєї смерті братією, в ту хвилину, коли він як би розмовляв з невидимими особами, Сисой на питання братії: "Отче, скажи нам, з ким ти ведеш бесіду?"- Відповідав: " Це ангели прийшли взяти мене, але я молюся їм, щоб вони залишили мене на короткий час, щоб покаятися". Коли ж на це браття, знаючи, що Сисой досконалий в чеснотах, заперечив йому: " Тобі немає потреби в покаянні, отче ", - то Сисой відповів так:" Воістину я не знаю, чи сотворив я хоч початок покаяння мого" (5). Це глибоке розуміння, бачення своєї недосконалості є головною відмінною рисою всіх істинних святих».

Найшанованіші прославлені католицькі святі у своїх "аскетичних" подвигах відчувають почуття похітливого екстазу, часто хворобливого, а їх письмова спадщина викликає часом великий подив: блаженна Анжела († 1309); Катерина Сієнська († 1380); Тереза ​​Авільська († 1582 м.); Тереза ​​з Лізьє, або Тереза ​​Маленька, або Тереза ​​Дитятка Ісуса (†1897).

Відомий американський психолог Вільям Джеймс, оцінюючи містичний досвід Терези Авільської, писав, що "її уявлення про релігію зводилися, якщо можна так висловитися, до нескінченного любовного флірту між поклонником і його божеством" (6).       На методичному розвитку уяви ґрунтується містичний досвід одного зі стовпів католицької містики, родоначальника ордена єзуїтів Ігнатія Лойоли (XVI в.). Його книга "Духовні вправи", що користується величезним авторитетом в католицтві, безперервно закликає християнина до того, щоб уявити собі, уявляти, споглядати і Святу Трійцю, і Христа, і Богоматір, і ангелів і т. д. З нашої точки зору ми спостерігаємо тут специфічний вид аутотренінгу.                

Все це принципово суперечить основам духовного подвигу святих Вселенської Церкви, оскільки призводить віруючого до повного духовного і душевного розладу. Авторитетний збірник аскетичних писань давньої Церкви "Добротолюбіє" рішуче забороняє такого роду "духовні вправи". Ось кілька висловлювань звідти. Преподобний Ніл Синайський (V в.) попереджає: "Не бажай бачити чуттєво Ангелів або Сили, або Христа, щоб з розуму не зійти, прийнявши вовка за пастиря, і поклонившись ворогам-демонам" (7). Преподобний Симеон Новий Богослов (XI в.), розмірковуючи про тих, хто на молитві "уявляє блага небесні, чини ангелів і обителі святих", прямо говорить, що "це є знак облещення (прелести, - рос.)". "На цьому шляху стоячи, спокушаються і ті, які бачать світло тілесними очима своїми, нюхають пахощі нюхом своїм, чують голоси вухами своїми і подібне" (8). Преподобний Григорій Синаїт (XIV в.) нагадує: "Ніколи не приймай, якщо щось побачиш чуттєве чи духовне, зовні або всередині, хоч би то був образ Христа, або ангела, або святого якогось ... той, хто приймає  таке ... легко спокушаються. .. Бог не обурюється на того, хто ретельно уважний до себе, якщо він з побоювання приваблення не прийме того, що від Нього є, але навіть похваляє його, як мудрого "(9). Як правий був той поміщик (про це пише свт. Ігнатій Брянчанінов), який, побачивши в руках своєї дочки католицьку книжку "Наслідування Христа" Томи Кемпійського (XV в.), вирвав її в неї з рук, і сказав: "Припини грати з Богом в роман ". Вищенаведені приклади не залишають сумнівів у справедливості цих слів. На превеликий жаль, в Католицькій церкві вже перестали, мабуть, відрізняти духовне від душевного і святість від мрійливості, а отже, і християнство від поганства. Це, що стосується католицизму.

Протестанти.

З протестантизмом, здається, досить і догматики. Щоб побачити його сутність, ми обмежимося наразі тільки одним і головним твердженням протестантизму: "Людина спасається тільки вірою, а не ділами, тому віруючому гріх не зараховується як гріх". Ось основне питання, в якому протестанти заплуталися. Вони починають будувати будинок спасіння з десятого поверху, забувши (якщо пам'ятали?) вчення давньої Церкви про те, яка віра спасає людину. Не віра ж у те, що Христос 2000 років тому прийшов і все зробив за нас?! У чому ж відмінність в розумінні віри в православ'ї від протестантизму? Православ'я теж каже, що спасає людину віра, але віручому гріх зараховується як гріх. Яка це віра? - Не "умова", по свт. Феофану, тобто розумова, але той стан, який набувається при правильному, підкреслюємо, правильному християнському житті людини, завдяки лише якому він переконується, що тільки Христос може його врятувати від рабства і мук пристрастей.

Як досягається цей стан віри? Певним примушуванням себе до виконання заповідей Євангелія і щирим покаянням. Преп. Симеон Новий Богослов говорить: "Ретельне виконання заповідей Христових навчає людину про її неміч", тобто відкриває їй власне безсилля без допомоги Божої викорінити в собі пристрасті. Сама, одна людина не може - з Богом же, "удвох", виявляється, все може. Правильне християнське життя якраз і відкриває людині, по-перше, її пристрасті-хвороби, по-друге - що Господь є поряд кожного з нас, нарешті, те, що Він готовий у будь-яку мить прийти на допомогу і врятувати від гріха. Але спасає Він нас не без нас, не без наших зусиль і боротьби. Необхідний подвиг, який робить нас здатними до прийняття Христа, бо показує нам, що самі без Бога ми не можемо себе зцілити. Тільки коли я тону, переконуюся, що мені потрібен Спаситель, а коли я на березі - мені нікого не треба. Тільки бачачи себе потопаючим у мучительстві пристрастей, я звертаюся до Христа. І Він приходить, допомагає. Звідси і починається жива спасаюча віра. Православ'я вчить про свободу і гідність людини як співпрацівника Бога у своєму спасінні, а не як про "соляного стовпа", за словами Лютера, який нічого не може. Звідси стає зрозумілим значення всіх заповідей Євангелія, а не однієї тільки віри в ділі спасіння християнина, стає очевидною істинність православ'я. Так для людини починається православ'я, а не просто християнство, не просто релігія, не просто віра в Бога.

доктор богослов’я, заслужений професор МДАіС Олексій Ілліч Осіпов

Матеріал взято із сайту  ХРИСТИЯНСЬКИЙ ОГЛЯДАЧ

За порушення священицької присяги та Церковних канонів, а саме: за самовільне залишення місця свого служіння, звершення богослужінь у самочинно влаштованому вівтарі без благословення Правлячого Архієрея та за ухилення в розкол, колишні клірики храму святителя Миколая с. Ільківки Вінницького району: ігумен Веніамін (Малігловка), ієромонахи Варнава (Кучинський), Авраам (Ковалюк), Ісаак (Васильєв), ієродиякони Лазар (Кубріціький) і Довмонт (Чорноморець) указами Правлячого Архієрея від 14 березня 2015 року були заборонені у священнослужінні. Ієродиякон Довмонт (Чорноморець) окрім вказаних порушень таємно прийняв висвячення у сан священика від невідомо якого архієрея, що також є грубим нехтуванням церковними канонами.